Постріл
Шрифт:
— Бачиш… — Юра гарячково обдумував, що йому сказати; він усе починав розуміти, починав здогадуватися. — Ти мене змушуєш говорити такі речі. Він не сказав, що подарував, він сказав, що хоче подарувати, і хотів зробити це через мене.
Люда мовчки слухала.
— Ну ось, — вів далі Юра, — я, природно, відмовився — все ж, погодься, делікатна пропозиція… Тоді він сказав, що зробить це сам. От і все.
— А що за оригінальний спосіб?
— Ну, він так сказав… «Це буде
— Ні, я чула слово «спосіб»…
— Може, я помилився на слові… Адже ти знаєш, він полюбляє такі «вишукані» звороти…
— Твої пояснення мене не вдовольняють, ти не договорюєш.
— Ну, знаєш… Я тобі все сказав, навіть більше, ніж треба.
36
З невблаганною ясністю Юра раптом усвідомив не зовсім ще зрозумілий, але безумовний зв'язок між ключами й тим, що сталося в сім'ї Зиміних. Хоч як далеко були віддалені одне від одного, хоч якою була справжня роль Валентина, все одно він, Юра, співучасник чогось жахливого, може саме він відчинив двері вбивцям.
Страх перед відплатою охопив його. І страх перед Валентином Валентиновичем: ця людина не зупиниться ні перед чим, уб'є його, як убив Зиміна.
Ні про що не питати, не з'ясовувати, не розповідати, не ходити до Валентина, стати осторонь порвати, відкараскатися тим, що готується в інститут… Думка! Поїхав на дачу готуватися до екзаменів. Валентин не наважиться з'явитися на дачі, незнайомий з батьками. Так поступово все забудеться.
Ні, не забудеться. Вітьку заарештовано, йде слідство. Миша Поляков щось підозрює, і Люда теж підозрює. Доберуться до Валентина, доберуться й до нього.
А може, він усе вигадує, може, нічого немає. Валентин — убивця! Неможливо… Квапляться перехожі, гримотять трамваї, деренчать прольотки, все як завжди… Він причетний до вбивства?! Не може бути! До Валентина негайно, не відкладаючи, він усе з'ясує, розповість, заспокоїть…
Із завмиранням серця він натиснув на кнопку дзвінка. Там, за дверима, його доля.
У сітці, що туго облягала вологе лискуче волосся, Валентин Валентинович скидався на молодика з реклами туалетної води «Вежеталь». Сковзнув поглядом по Юрі.
— Чим ти збентежений?
— Чого?.. Йшов зі школи, зайшов…
Вікно відчинено. При відчиненому вікні Валентин нічого з ним не зробить. Гомін двора додав Юрі сміливості.
— Миша Поляков присікується до мене з вагоном, пам'ятаєте, що тоді відправили.
— Він і до мене з цим чіплявся, — знехотя відповів Валентин Валентинович. — Ну й що?
— Я просто так розповідаю…
— Ах,
— Може, не все?
Навіть не запропонував сісти. Розсівся в кріслі, погойдує ногою, легенько торкає сітку на голові.
— Бачите, — непевно почав Юра, — у нас такий порядок: під час занять не можна виходити зі школи.
— Такий порядок в усіх школах.
— В інших школах є гардеробниці, вони замикають двері, а в нас самообслуговування, ключ у дверях, ставка на свідомість.
Валентин Валентинович погойдував ногою, торкав пов'язку на голові.
— Коли я виносив ключі, — вів далі Юра, — мене помітив черговий по школі й доповів Миші Полякову.
— Чого саме йому?
— Він голова учкому.
— І йому доповідають про кожен такий випадок?
— Коли як…
— Черговий бачив тебе, але хіба він знає мене?
— Атож, він живе в нашому будинку і знає вас.
— Як його ім'я?
— Саша… Саша Панкратов.
— І бачив, що ти передав мені ключі?
— Ні, не бачив.
— Що ж тебе непокоїть? Ми з тобою не приховуємо нашого знайомства. Виходив під час уроків… Тебе за це покарають?
— Просто я хотів вам сказати: Миша Поляков вишукує факти проти вас.
— Навіщо?
— Мені здається… Він навіть так говорить:.. Вагон він пов'язує з документами, які вкрали у Зиміна.
Валентин Валентинович звів красиві, тонко окреслені брови.
— Великий криміналіст! А з убивством Зиміна він цього не пов'язує?
— Не знаю.
— А ти?
— Що я?
— Ти пов'язуєш вагон, тобто, скажімо прямо мене, з викраданням документів і з убивством?
— Та що ви, Валентине Валентиновичу, як ви можете навіть запитувати про це?
— Дякувати богові!
Валентин Валентинович наблизився до дзеркала, обережно, обома руками зняв сітку з голови, розчесав волосся, ледь-ледь підбив, щоб не виглядало прилизаним, поклав пов'язку на туалетний столик, не обертаючись, сказав:
— Чого стоїш? Сідай.
Юра сів на канапу.
Валентин Валентинович обернув голову в один бік, у другий, милуючись зачіскою, потім підійшов до вікна й зачинив його.
Юра обімлів. Цього він боявся найбільше. Але ні встати, ні рушити з місця не міг.
Валентин Валентинович знову сів у крісло, підтягнув штани, закурив цигарку, випустив довгий струмінь диму.
— Ну, розповідай!
— Що?
— Що тебе привело до мене?
— Бачите, — боязко проказав Юра, вчепившись пальцями в канапу й намагаючись у такий спосіб затамувати або хоча б приховати їхнє тремтіння, — Люда сказала, що косметичний набір ви її мамі не дарували.