Повії теж виходять заміж

Кононенко Евгения

–  Скільки? – простогнав Антоніус.

Гелена побігла нагору, до спальні. Притьмом скинула напівпрозорий пеньюар з бантиками, одяглася в те, що збиралася одягти в дорогу. Встигла подумати, що то один з тих костюмів, які Тоні купив їй на великодньому ярмарку. Але куди вже зараз сортувати чи перепаковувати речі…

Тим часом Тоні разом із гостею перебралися теж нагору, до вітальні.

– У мене є листи, що ти збираєшся одружитися зі мною, тільки-но розділиш майно з колишньою дружиною! – лунало на весь дім, – заплати зараз хоча б тисячу,

і я дам тобі підписку, що більше не турбуватиму тебе!

–  У мене немає готівки…

–  Піди до каси в магазин!

–  Але то буде в місцевій валюті…

–  Нічого.

Гелена ввійшла у вітальню з валізою в руках. Тоні тихо застогнав і поволікся униз. Почувся звук, з яким відмикалися двері до магазину.

–  Таня, – гостя простягла Гелені руку. – Мені дуже жаль, що все так сталося.

–  Гелена. Мені теж дуже прикро.

–  Ти звідки?

–  З Києва.

–  В Києві ще можна жити. А я з Бородуліна. Ми рушаємо туди на машині. Можемо й тебе взяти.

–  Ви на машині?

–  Так! Брат чекає біля собору.

–  У мене літак післязавтра рано-вранці.

–  Тобі він купив квиток на літак? Мені брав лише на автобус.

–  Я тут у відрядженні. На стажуванні.

–  Тоді зрозуміло. Ми можемо відвезти тебе в аеропорт.

Там є готель. Ти теж візьми собі з нього моральну компенсацію.

Антоніус повернувся до вітальні, намагаючись не дивитись на жінок. В руках у нього були гроші.

–  Оце і все, що ти можеш дати? Я їхала до тебе власним коштом! А тепер мені треба їхати назад! Треба щось їсти в дорозі! – заверещала Таня.

–  В мене більше немає. Тут значно більше, ніж дорога в обидва кінці.

–  Мені теж потрібні гроші, – твердо сказала Гелена, – я не хочу більше лишатися у твоєму домі, а мені треба десь перебути до ранку післязавтра. Якби не ти, я була б на екскурсії разом зі стажистами…

Антоніус приречено кивнув. Узяв ключ від сейфа, пішов до бібліотеки.

–  Ходімо поки до спальні, перевіримо, чи ти не забула якихось речей, – наказала Таня. – Ось, дивись аби ти не думала, що я брешу, – у спальні Таня шарпнула одну з шухляд комода, дістала звідти велику пачку листів з марками і штемпелями держав СНД, – поглянь, яка розгалужена мережа!

Гелена витягла з одного з конвертів навздогад жіночу фотокартку з підписом «Ty my baby» на звороті. Куди вона втрапила? В яке болото? В яку каламуть?

–  Перевір, чи взяла зубну щітку. Я свою минулого разу забула. І от – повернулася…

Антоніус ван Ремер сидів у вітальні, низько схиливши голову. Коли жінки повернулися, він простяг кожній з них по однаковій пачці американських доларів. Таня перерахувала папірці, Гелена заховала, не рахуючи. Взяла валізу й рушила до виходу. Таня теж не затрималася. Надворі був теплий весняний вечір. Цікаво, яка погода в Києві?

Вони недовго йшли пішки і невдовзі зупинилися біля старого фольксваґена з українським номером.

–  Вітюшо, операція зірвалася! У ведмедика гостювала пані Гелена з Києва. Тепер її треба

відвезти до аеропорту, а потім подумаємо, що робитимемо далі.

–  Тобто, тут нічого не виходить?

–  Я ж тобі казала, що він старий розпусник! – І що тепер?

–  Ой, ну людину треба відвезти в аеропорт. Вона не винна, що так сталося.

Вітюша витяг карту автомобільних шляхів, сказав, що до аеропорту далеко. Зараз пізно, а він гнав авто два дні майже без зупинок і зараз не доїде. Треба десь переночувати, але спати в машині втрьох неможливо. Треба шукати готель на дорозі. А вони тут страшенно дорогі. Навіть ті, які вважаються дешевенькими.

–  Я заплачу за готель, – озвалася Гелена, в якої були не тільки щойно отримані від Антоніуса гроші, а й зекономлені зі стипендії стажиста.

Швидко виїхали з Льєжа. Хіба думала Гелена, що так бездарно прощатиметься з цим чарівним містом? А потім довго їхали яскраво освітленою трасою – Антоніус розповідав, що автомобільні шляхи його країни можна побачити навіть із космосу. Вітюша їхав до так званого «недорогого» готелю, де вони з Танею вже одного разу ночували. Аби тільки там були вільні місця. Їхали мовчки. Мовчання було напруженим і недобрим.

Всім було ніяково. Нарешті Таня, обернувшись до Гелени з переднього сидіння, сказала:

–  Нам був потрібен цей досвід…

–  Вибачте, що я вас вдарила.

–  Та байдуже. Я, в принципі, звикла. Говори мені «ти», скільки можна «викати»?

–  Як ти познайомилася з ним?

–  За оголошенням. Я з багатьма знайомилась. В нас у Бородуліні взагалі жити неможливо. Але жити треба. Це тобі не Київ, де є навіть відрядження до Європи. – І навіть до Америки.

–  Ну от, бачиш. А в нас одна дорога, точніше, дві. На базар або на трасу. Ну і третя – за кордон. Але зовсім за бугор я їхати не можу – у мене хвора мати, й у Вітюші дуже хворі батьки.

–  А хіба у вас із ним різні батьки?

–  Ну, якщо чесно, він мені не зовсім брат.

–  Зовсім не брат, – похмуро озвався Вітюша.

–  Ми працюємо з ним у парі вже два роки. Адже треба жити! Навіть у Бородуліні!

–  Як це – працюєте у парі? Ви подружжя? То навіщо тоді тобі був потрібен Ремер? – здивувалася Гелена, і тут же пригадала, що вона також одружена, але їй Ремер також для чогось був потрібен.

–  Ти б не дуже патякала, – прогудів Вітюша.

–  Ми ще не проїхали поворот до готелю? – змінила тему Таня.

В готелі були вільні місця, і вони зняли двомісний номер.

Вітюша сказав, що спатиме в машині, а дівчата нехай ночують у кімнаті.

– Ви, мабуть, хочете разом? – спитала Гелена.

–  Нам зараз не до трахання, – брутально відповів Вітюша.

Таня витягла харчі, які вони з Вітюшею взяли в дорогу: сало, солоні огірки, в'ялену рибу. Дістала й пляшку горілки.

Гелені їсти не хотілося. Вона повечеряла з Тоні. Пити, тим більше горілку, теж не було бажання. Вона тільки вдавала, ніби п'є, щоб не ображати своїх чудернацьких супутників.