Повернення "Галактики"
Шрифт:
— Статуя так собі, нівроку, — сказав Михайло і схилився над мінералами. — Тут ось що головне, оці кусочки Місяця!
— А статуя теж із Місяця! — випалив Дмитрик.
— Жартуєш?!
— Ні, я не жартую. Батько привіз її разом з оцими мінералами. Ти візьми, роздивися.
Михайло вхопив статую, але чи не розрахував зусилля, чи, може, від хвилювання — впустив її під ноги. Хлопці з остраху завмерли, не встигли й скрикнути, як вона вдарилась об підлогу, впала на бік і, перекидаючись на спину, як жива, схитнула пригорщами та так уже й лежала, немов
Дмитрик нахилився, обережно взяв — ціла! Тільки підлогу подзьобала.
— Слухай, — винувато прошепотів Михайло, — вона така легенька… Думав, так і хряпне…
— Думав, думав, — буркнув Дмитрик. — Це ж для музею, а він…
— Та хіба ж я навмисне? — виправдувався Михайло. — Ти ж почав: з Місяця, з Місяця, так я й той…
— Значить, не віриш, що з Місяця? Ну, гаразд, біжімо в гай, батько тобі розкаже.
У дворі вже було чимало людей, а на вулиці — машини. І ніхто з прибулих не знав, де зараз космонавт. Вони, мабуть, гадали, що він ще спить, бо, поглядаючи на розчинені вікна, розмовляли неголосно.
Хлопці усміхалися про себе: вони-бо добре знають, де космонавт робить ранкову зарядку!
Михайло ішов і думав про статую. Таке й скаже Дмитрик — з Місяця! Хіба ж він не знає, що на Місяці немає життя? Адже там ні води, ні атмосфери…
Ось і гай. Не змовляючись, хлопці рвонули бігти. Михайло вирвався уперед, але й Дмитрик не відставав. Помітивши на галявині Віктора Вікторовича, хлопці уповільнили біг і пішли гінким кроком.
— А… Михайлик! — вигукнув космонавт. — Здоров! Здоров! — і міцно потиснув хлопцеві руку. — І ти вже встав? — поплескав сина по плечу.
— Та я одразу за тобою, — вигукнув Дмитрик. — Хотів бігти, та мама не пустила. Допомагав поратись.
Михайло поглядав на дядю Віктора так, наче вперше його побачив, А космонавт сміявся, жартував, як і колись, був такий же простий і привітний.
Михайло хотів спитати про статую, але Віктор Вікторович поклав хлопцям руки на плечі, скомандував:
— Приготуватися… Старт!
Хлопці кинулись щодуху, але відразу ж відстали від космонавта. Довелося Віктору Вікторовичу підождати, поки вони дотрухикали дистанцію.
— Ех, ви, спортсмени! — засміявся космонавт. — Щоб підтягнулися, обов’язково.
Кореспонденти зустріли Віктора Вікторовича клацанням фотоапаратів. Космонавт привітався, вибачився за затримку і пообіцяв зараз же поговорити з ними. Хлопці, звичайно, пішли за ним до хати. І тут Дмитрик, показуючи на статую, сказав:
— Тату, Михайло не вірить, що це ти привіз… Розкажи, будь ласка, сам…
— Що, зацікавила? — Космонавт узяв статую в руки, окинув її ніжним поглядом. — Подивіться, що в пригорщі сяє.
— Зернина! — в один голос вигукнули хлопці.
— Так, це — зернина. І постать ніби промовляє до людей: ось, мовляв, найдорожчий скарб на світі — зерно, бо це
— Я багато читав про Місяць… — перебив Михайло. — Хіба, може, в далекому минулому там була атмосфера…
Космонавт усміхнувся:
— Ну, гаразд. Зараз я розповім історію цієї статуї…
Саме в цю мить у двері постукали. На порозі став поштар:
— Вам телеграма-блискавка.
Віктор Вікторович пробіг очима рядки телеграми, обернувся до хлопців:
— Ну, от що, зараз за мною прибуде вертоліт. А ще треба і з кореспондентами поговорити. Я вам розкажу про статую десь так через тиждень, як тільки повернуся з Києва.
* * *
Минуло десять днів, доки повернувся Віктор Вікторович. Михайло одразу ж пішов до нього. І ось вони сидять з Дмитриком біля столу, на якому стоїть статуя із сяючим зерням у пригорщі. Скільки було суперечок, скільки вони обговорили можливих і неможливих варіантів! І ось зараз таємниця розкривається…
— Я вже, тату, здогадався, — каже Дмитрик. — Видно, що постать ця трохи відрізняється від людини. Це місячанин. Колись на Місяці було життя. Може, ви натрапили там на музей або знайшли, коли робили розкопки…
— А як по-твоєму, Михайлику? — спитав космонавт.
— Я також бачу, що статуя стародавня, — проговорив хлопець. — Мабуть, її таки викопали, тільки не на Місяці, а в Криму. Вам подарували археологи при зустрічі в Севастополі, правда?
Хлопці очікуюче подивилися на космонавта. Він сказав ось що:
— На Місяці ми знайшли… зореліт дивовижної конструкції. Він схожий на спіраль і зроблений з якогось невідомого нам матеріалу. Скільки він там лежить? Може, мільйон років — це ще визначать учені. Мабуть, зореплавці з якоїсь іншої планети зазнали аварії і не могли продовжувати подорожі… І от у цьому зорельоті, серед багатьох цікавих речей, ми й знайшли статую Сівача…
Довго ще розповідав космонавт про того зорельота, що виринув із глибини Всесвіту, а перед юнаками стояв Сівач і сяяла в його долонях зернина.
ЕКСПЕДИЦІЯ В ПРИРОДУ
— Лежи, лежи, синку, тобі ще не можна рухатись. Отак. А тепер порозмовляємо. Скажи, синку, поясни мені: навіщо ви це зробили?
— Навіщо? А хто його зна… Хотілося до природи, кортіло дихнути тією… дикою атмосферою…
— Невже ви не розумієте, що півсфера над містом захищає усіх мешканців…
— …від грізних явищ природи — це ви хочете сказати?
— Авжеж, синку. Півсфера дає…
— …можливість підтримувати оптимальний стан повітря — найкращі фізико-хімічні й температурні характеристики. А це в свою чергу…
— Ну от, бач, ти все добре розумієш, синку, в тебе ж середня освіта, і все-таки ви наважились пошкодити цю півсферу. Це… ну, як би тобі пояснити… наче маленька дитина штрикає в долоні матері, теплі долоні, які її зігрівають. Де ваш здоровий глузд?
— Здоровий глузд… Набридло нам жити під ковпаком! Від міста до міста довжелезні тунелі.