Повернення "Галактики"

Бережной Василий Павлович

— Зараз, зараз, Котиську, — сказав Дем’янко і взяв тонкого дубця, що лежав на траві. Потім схопив Кота за хвіст: — Знову рибки схотілося?

Та як хльосне його дубцем!

— Ня-я-в… Якої рибки?! — занявчав Кіт. — Нащо вона мені здалася?

— Не придурюйся, шкодливий Котиську! Забув? Я тобі нагадаю!

І знову хльось, хльось.

Покаравши Кота, Дем’янко пішов Шукати Вогонь. Ліс у багатьох місцях дуже вигорів. Замість зелених дерев стирчали обвуглені стовбури, а далі цілими купами лежав попіл. Видно, Слонові довелося добряче попрацювати,

щоб загасити пожежу. Перестрибує Дем’янко купи попелу, поспішаючи геть із лісу. Коли це одну купку він якось ненароком зачепив і… Ой леле!.. Побачив у ній жарини. Так ось де сховався цей руйнівник! Під ковдрою із попелу жевріє до слушного часу…

— Допоможи мені, хлопчику, — блимнув червоним оком Вогонь. — Дай чогось попоїсти…

— А пити не хочеш? — спитав Дем’янко.

— Ні-ні! — злякано прошелестів Вогонь, ховаючись у попіл. — Де ж ти бачив, щоб голодний хотів пити? Підкинь мені сухеньких дровець, гіллячок!..

— А чого б перед обідом не випити водички? Для апетиту.

— Нехай їй всячина, тій воді. Я недавно так напився, що трохи не вмер. Хочу їсти…

— А я принесу пити!

— Їсти!..

— Пити!!

Дем’янко вистрибом побіг до струмка, що жебонів у траві. Ось вода, а в що її набереш? Поміркував. А тоді вирвав лопушину, взявся за краї і зачерпнув води. Ніс обережно, щоб не розхлюпати. Приніс та як лине туди, де сховався Вогонь:

— Прошу!

Вогонь тільки зашипів:

— …Ш-ш-ш-шу-у.

Приніс Дем’янко ще, хлюпнув, примовляючи:

— Пий, а їсти не проси!

Тільки засичав лютий Вогонь:

— …С-с-си

Носив Дем’янко воду аж доти, доки не згинув хижий Вогонь. Туди йому й дорога.

На узліссі Дем’янко почув якесь веселе гоготіння, поглянув — і тут Вогонь! Цей підліз під казан, причеплений на триногах, і жадібно лиже його випукле дно. І видно, це йому дуже подобається, бо аж сміється, аж виспівує. А казан тільки шипить, мабуть, від болю…

Не довго думаючи, Дем’янко кинувся заливати Вогонь. А тут підійшов Рибалка:

— Що це ти витворяєш, хлопче?

— Це ось Вогонь витворяє, — сказав Дем’янко, — бачите, він хоче спалити казана!

І розповів про те, як лютий Вогонь мало лісу не спалив.

— Он воно що! — усміхнувся Рибалка. — Ти правильно зробив, що залив той Вогонь, бо то Вогонь дикий. А цей — приручений, цей допомагає людині. Бачиш, не казан він палить, а варить нам юшку!

Спочатку Дем’янкові аж не вірилось: як це так — одне й те ж то шкідливе, то корисне! Рибалка пояснював, аж поки Дем’янко не второпав. Тоді підклав прирученому Вогню хмизу і попрощався з Рибалкою.

— А юшки не хочеш скуштувати?

— Спасибі, — подякував Дем’янко. — Я не голодний.

ДЕМ’ЯНКО У ВЕЛЕТНЯ

Коли Дем’янко Дерев’янко вибрався з лісу, поминув пшеничне поле і підійшов до будинку Велетня, то зустрів тут Живчика. Той зрадів, побачивши Дем’янка, й одразу ж повів його до майстерні.

— Ну,

як твої діла? — спитав у Дем’янка Велетень.

— Добре, добре! — весело вигукнув Дем’янко. — Тепер я вже стану людиною! Бо знаю, як добре діло робити.

— Це ще не все, любий хлопчику, — лагідно сказав Велетень. — Добре діло й машина може робити… А от скажи, чи ти знаєш, що то є краса?

Дем’янко розгубився. Про таке йому ніхто досі не говорив.

— Краса? Ні, не знаю. Хто вона така? Де живе?

— Краса живе скрізь, — якось мрійно промовив Велетень. — Подивися на це безмежне поле…

Дем’янко повернув свої скляні очі, подивився.

— Ну що ж, пшениця… В колосках у неї зернята…

— А ти чуєш, Дем’янку, як сонячне проміння черкається об колоски, і вони дзвенять, дзвенять?

— У мене добрий слух, — відповів Дем’янко, — але я цього не чую.

— А ти бачиш, яким сизим пасмом видніється на обрії ліс? Здається, хмара припала на хвилинку до самісінької землі, щоб перепочити, і от-от полине далі…

— Та що там, — знизав плечима Дем’янко, — ліс та й годі. Багато дерев, є кущі.

Велетень докірливо посміхнувся:

— А ходімо зі мною.

Узяв обох хлопчиків на руки та й поніс по сходах на самісінький дах майстерні. Там стояв такий гарний-прегарний літачок.

— Це вертоліт, Дем’янку! — загукав Живчик. — Тато запустить його, і ми полетимо високо-високо.

І справді, Велетень посадив Дем’янка з Живчиком у прозору кабіну й запустив мотора. Гвинти вертольота почали обертатися — спочатку повільно, а потім так, що й око не змигне… І вертоліт спершу помалу, а далі все швидше почав підійматись угору.

У радіотелефонах лунав Велетнів голос:

— Бачите там далеко море? Придивіться, яке воно голубе під сонцем, як переливається різними кольорами. Прислухайтеся — воно грає!

— Море… — міркує Дем’янко вголос. — Та що там такого? Просто дуже багато води. Величезна калюжа та й годі.

А Живчик подивився і аж усміхнувся — таке море гарне.

Дем’янко спитав:

— Чого це ти смієшся?

— Бо гарно як… — тихо відповів Живчик.

Вертоліт знову сів на дах — це Велетень по радіо подав команду знижуватись. Відчиняючи прозору кабіну, він мовив, ласкаво посміхаючись:

— Знаєш, коли ти станеш справжньою людиною, Дем’янку?

— А коли?

— В ту мить, коли відчуєш красу нашої землі, коли збагнеш, яке то щастя — праця, пізнаєш її смак.

Залишився Дем’янко Дерев’янко жити у Велетня. Разом з його сином Живчиком бігав польовими стежками, знайомився з усякими рослинами. Йому дуже цікаво було знати: чого вони ростуть? От хоча б кукурудза. Недавнечко була врівні з Дем’янком, а сьогодні викинула своє зелене широке листя і вже сягає за його голову. Та й Живчик з кожним днем вищає. Коли вони познайомились, Дем’янко був йому під пахви, а тепер і навшпиньки стане, то не дотягнеться. Чому воно так? “А я? — думав з гіркотою. — Я все такий самий, як був, ще коли вирушав у мандри…”