Повернення Короля
Шрифт:
– Вітер північний, але ми його переженемо, - сказав Гваїхор.
– Як добре, що ти тут зі мною, - сказав Фродо, - в останню годину існування світу.
– Так, я з вами, пане, - сказав Сем, обережно перекладаючи поранену руку Фродо собі на груди.
– І ви зі мною. Наш похід скінчився. Але якщо вже ми зайшли так далеко, мабуть, не варто здаватися. Я так не звик, ви ж мене знаєте...
– Може, ти й не звик, але так улаштований світ: надії не здійснюються. Всьому є край. Тепер вже недовго. Усе летить казна-куди, і нам не врятуватися...
– Будь що буде, пане, тільки чому б не відійти від цього небезпечного місця, Згубної Щілини, чи як там її? Це, принаймні,
– Гаразд, Семе. Якщо тобі так хочеться...
Вони повільно пішли вниз закрутами стежини, а коли досягли розворушеного підніжжя гори, з печери Саммат-Наур виметнувся стовп диму, купол вершини тріснув, з нього вилився вогняний потік і поповз по східному схилу.
Фродо і Сем видряпались на купу попелу біля підніжжя Ородруїну, але далі ходу не було, їх обступила вируюча стихія. Усюди навколо розверзалися тріщини, з них витікав густий дим, гора судомо здригалося, схили розступалися, язики лави ліниво повзли до гобітов. На голови друзів дощем сипався гарячий попіл. Ще трохи, і їх змете... Їм залишалося лише стояти і чекати. Сем, як і раніше, притискав до грудей руку Фродо.
– Взагалі дуже цікава склалася історія, чи не так, пане?
– зітхнув Сем.
– Шкода, не почути мені, як її будуть розповідати... Сядуть гуртом, і хтось скаже: «А тепер послухайте про Фродо Дев'ятипалого і про Перстень Влади». І усі принишкнуть, як ми самі в Рівенделлі, коли слухали про Берена Однорукого і про Безцінний Скарб... А що там далі буде, без нас?..
Він говорив і говорив, намагаючись до останнього не піддатися страху, і поглядав на північ: там небо зовсім посвітліло, вітер, набираючи сили, розігнав жмути пітьми [209] та клуби хмар. А тим часом гострі очі Гваїхора вже помітили гобітів. Орел знизився і, переборюючи вихори, став кружляти над пагорбом: дві маленькі, самотні фігурки стояли на острівці серед вогняних потоків, тримаючись за руки, а смерть дихала їм в обличчя нестерпним жаром. Орел вже спускався до них, коли вони, задихаючись у випарах, не маючи більше сили дивитися на наближення неминучої загибелі, захиталися й упали. І поринули з неба до вогняного виру Гваїхор і могутній брат його, Менельдор, і підхопили міцними своїми дзьобами непритомних гобітів, і віднесли у небесну далечінь, геть із країни вогню і пітьми.
Сем прокинувся на м'якій постелі. Над ним тихо колихалося товсте букове гілля, крізь молоде листя лилося золотаво-зелене світло, повітря повнилося медовим духом. Сем упізнав аромат лугів Ітіліену. «От сонько, - подумав він.
– Скільки ж я проспав?» Йому здавалося, ніби ще триває той день, коли він розіклав багаття в розігрітому сонечком лавровому гаю; усе, що було після того, потонуло в його напівсонній пам'яті. Він потягнувся, вдихнув глибше. «Оце так сон мені привидівся, - подумав він.
– Вчасно прокинувся!» Він сів і побачив поруч себе Фродо, який безтурботно спав: одна рука під головою, друга поверх ковдри, знайома рука - але без середнього пальця.
Сем відразу ж усе пригадав і скрикнув:
– Це не сон! Леле, тоді де ж ми зараз? Хтось за його спиною шанобливо відповів:
– В Ітіліені, під захистом короля, який чекає на вас! З-за бука вийшов Гандальф, у білосніжному плащі, із сліпучо-білою бородою.
– Як почуваєш себе, Семе Гемджи?
Сем повалився на постіль, роззявивши рота, онімівши від щасливого подиву. Нарешті він спромігся прошепотіти:
–
– Тінь розвіялась, - відповів Гандальф і засміявся, і сміх його звучав, як мурмотіння джерела, що пробилося в пустелі. З давніх-давен не чув Сем сміху - музики сердечних веселощів. Ожила в душі його пам'ять про всі колишні радощі, і ні з того ні з сього він раптом розридався. Але [210]cльози пролилися і висохли, як весняний теплий дощик, і підхопився Сем і закричав, сміючись:
– Як я себе почуваю? Немає слів!
– Він широко розкинув руки і задріботів: - Як весна по зимі, як сонце в листі, як дзенькіт арфи і гул сурми, як всі пісні світу...
Він перевів подих і повернувся до Фродо:
– А як же пан Фродо? Шкода пальця, зате все інше, сподіваюсь, у доброму стані, еге ж? Жахливі речі довелося йому витерпіти...
– Щира правда, я цілий і здоровий, - сказав Фродо, широко усміхаючись і теж підхоплюючись.
– Чекав, чекав тебе, та й заснув удруге, непоправний ти сонько! Першого разу я прокинувся на світанні, а зараз майже полудень.
– Полудень?
– повторив Сем, намагаючись визначити час.
– А якого дня?
– Чотирнадцятого після Нового року, - відповів Гандальф, - або, коли хочеш, 8 квітня згідно з гобітанським календарем. Відтепер у Гондорі рік завжди буде починатися з 25 березня (Березень - по-гобітанськи Ратен - налічував за календарем гобітів 30 днів.
– Прим, автора.), на пам'ять про той день, коли був переломлений Саурон, а ви були врятовані з вогню і доставлені до короля. Сам він і доглядав за вами, а тепер бажає вас бачити. Вас запрошують до його столу. Збирайтеся, я вас проведу.
– Король?
– не второпав Сем.
– Що за король? Чий?
– Король Гондору, володар усіх західних земель, - туманно пояснив Гандальф.
– Він вступив у володіння своїм королівством і незабаром вирушить у столицю для коронації - він чекав, поки ви одужаєте.
– У чому ж ми підемо?
– стурбувався Сем, не бачачи поруч з постіллю нічого, крім вицвілого й рваного дрантя - залишків похідного одягу.
– Одягнете те, в чому ходили в Мордор, - сказав Гандальф.
– Це орче ганчір'я ми збережемо, Фродо. Ані шовк, ані полотно, ані обладунок з гербом не принесуть вам більшої пошани. Ну, а пізніше, зрозуміло, підберемо вам усе нове.
Він простягнув уперед руку, і з його розкритої долоні потекло яскраве світло.
– Що це?!
– вигукнув Фродо.
– Чи це можливо...
– Ми знайшли це в потайній кишені Сема, коли орли принесли вас. Це дарунки Володарки Лоріену - світильник Фродо і скринька Сема. Я вважаю, вам приємно буде одержати їх знову...
Гобіти вмилися, одяглися і, трохи попоївши, вирушули з Гандальфом до короля. Від букового гаю, де вони спали, маг провів їх зеленим лугом, до купи величних дерев з темним листям і червоними квітами. Неподалік шумів водоспад, у траві плюскотів струмок, що біг до діброви; здаля з-за стовбурів поблискувала ще одна стрічка води.
На галявині лицарі - рослі гвардійці в блискучих кольчугах, чорних зі сріблом, - усі низько схилялися перед гобітами. Потім лунко заграла сурма, і вони ступили на просіку, що розділяла діброву. За нею відкрилося розлоге поле, а за ним - широка річка; легесенький пар, що здійнявся над водою, сповивав сріблястим серпанком довгий лісистий острів на стрижні і безліч причалених до берега кораблів. На полі рівними рядами вишикувалися незліченні полки. Коли гобіти наблизились, блиснули мечі, вийняті з піхов, списи вдарили об щити, заграли ріжки і сурми, і багатоголосий, різномовний хор вигукнув: