Повернення з зірок
Шрифт:
— Вони нас бачили?
— Вона.
— Злякалася… — пробурмотів він. — Га?
Я не відповідав. Знову якийсь час помовчали.
— Халь!
— Що?
— Вони вже майже не літають, знаєш?
— Знаю.
— Знаєш чому?
— Запевняють, що це ні до чого…
Я почав розповідати йому те, що вичитав у Старка. Олаф лежав непорушний і мовчазний, але я знав, що він уважно слухає.
Коли я закінчив, він озвавсь не відразу.
— Ти читав Шеплі?
— Ні. Якого Шеплі?
— Ні? Я думав, що ти прочитав
— І не подумаю. Знаєш, що це таке? Ширма.
— Тобто як?
— Так. Здається, я знаю, що сталося.
— Що?
— Бетризація. Це мене вразило.
— Гадаєш?!
Він розплющив очі.
— Ясно. Не літають — і ніколи вже не будуть. Буде все гірше. Сю-сю. Лише велике сю-сю. Вони не можуть бачити крові. Не можуть думати про те, що може статися, коли…
— Стривай, — сказав я, — це неможливо. Адже є лікарі. Мусять бути хірурги…
— Значить, ти не знаєш?
— Що?
— Лікарі лише планують операцію. Виконують її роботи.
— Не може бути!
— Кажу тобі. Сам бачив. У Стокгольмі.
— А якщо потрібне негайне втручання лікаря?
— Не знаю… Здається, є якийсь засіб, за допомогою якого частково усуваються наслідки бетризації… на дуже короткий час. Той, що мені розповідав, не хотів сказати нічого конкретного. Боявся.
— Чого?
— Не знаю, Халь. Думаю, що вони зробили жахливу річ. Вони вбили в людині людину.
— Ну, це вже ти занадто, — тихо озвався я. — Кінець кінцем…
— Стривай. Адже це зовсім просто. Той, хто вбиває, готовий до того, що його й самого вб’ють, чи не так? Я мовчав.
— Треба, щоб людина могла рискувати. Усім. Ми можемо. Вони — ні. Тому вони так бояться нас.
— Жінки?
— Не лише жінки. Всі. Слухай… Він раптом сів.
— Що?
— Тобі дали гіпнагог?
— Гіпна… той апарат для навчання під час сну? Так.
— Ти користувався ним?! — майже скрикнув він.
— Ні… а в чому річ?…
— Твоє щастя. Кинь його в басейн.
— А що? Що це таке? Ти користувався ним?
— Ні. Щось мене спокусило, і я вислухав його не вві сні, хоч інструкція забороняє. Отже, ти нічого не знаєш!
Я теж сів.
— А що там таке?
Він похмуро дивився на мене.
— Патока! Ціла кондитерська, скажу тобі. Щоб ти був лагідний, щоб ти був чемний. Щоб ти мирився з будь-якими прикрощами. А якщо хтось тебе не розуміє або погано до тебе ставиться — жінка, наприклад, — то це твоя вина, а не її. Щонайвищим благом є суспільна рівновага, стабілізація і так далі і тому подібне — все це повторюється по сто разів. А висновок: жити тихо, писати мемуари, не для видання, а так, для себе, займатися спортом і самовдосконалюватися. Слухати старших.
— Це має замінити нам бетризацію, — пробурмотів я.
—
— Стривай-но, — сказав я, — а якщо з заповідника втече дикий звір… Правда, вже немає диких звірів…
— Диких звірів немає, — сказав він, — але є роботи.
— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що їм можна дати наказ убивати?
— Авжеж.
— Звідки ти знаєш?
— Точно не знаю. Але, кінець кінцем, навіть бетризований собака може сказитися, правда?
— Але ж… але ж це… стривай! Отже, вони, виходить, можуть убити?! Дати наказ… А хіба це не все одно — чи самому вбити, чи наказати комусь?
— Для них — ні. Хіба що — в крайньому випадку, розумієш? Якщо виникне якась серйозна загроза, ну, як отой сказ. Таке буває, звісно, не часто. Але якби ми…
— Ми?
— Так, ми, ти і я, якби ми щось… ну, розумієш… тоді, очевидно, нами займуться роботи, а не вони. Вони не можуть. Бо вони добрі.
Він трохи помовчав. Його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.
— Якби я це знав. Якби я це знав. Якби… я… це… знав…
— Перестань.
— З тобою вже щось.було?
— Так.
— Ти мене розумієш?
— Розумію. Були дві — одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу… Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.
— Знала вона, хто ти?
— Я сказав їй. Спочатку вона боялася, а потім наче освоїлась і знову злякалась. Я пішов до готелю. Другого дня… знаєш, кого я зустрів? Ремера!
— Та що ти кажеш! Скільки ж йому років — сто сімдесят?!
— Ні, то був син того. А втім, і цьому майже півтора століття. Мумія. Щось жахливе. Я з ним розмовляв. І.знаєш, він нам заздрить…
— Є чого.
— Він цього не розуміє. Отак, значить. А потім одна артистка. Реалістка, по-їхньому. Вона мною захопилася — ще б пак, живого пітекантропа здибала! Я поїхав до неї, а наступного дня утік звідти. То був палац. Величезний. Меблі, що розцвітають, стіни, що розсуваються, ліжка, що вгадують думки й бажання… отак.
— Угу. Не боялася?
— Боялася, проте випила щось — не знаю, що то було, може, якийсь наркотик. Перто, здається.
— Перто?!
— Атож. Ти знаєш, що це таке? Пив?
— Ні, — повільно промовив він. — Не пив. Але саме так називається те, що нейтралізує… — Бетризацію? Не може бути!
— Так мені сказав знайомий.
— Хто?
— Не можу тобі сказати, дав слово.
— Гаразд. Ось чому… чому вона… Я підхопився.
— Сідай.
Я сів.
— А ти? — запитав я. — Бо я все тільки про себе…