Повернення з зірок

Лем Станислав

— Гаразд. А ти мені потім розповіси?…

— Так.

— Я на Кавуті вже другий рік. Трохи занедбала все останнім часом. Не вправлялась регулярно і… так якось. Шістка в мене не цікава. Так, насправді то… у мене нікого немає. Це дивно?…

— Що?

— Що немає…

І знову загадки. Про кого вона говорила? Кого не мала? Батьків? Коханців? Знайомих? Все-таки Або мав рацію, коли говорив, що без восьми місяців в Адапті я не дам собі ради. Але саме тепер ще більше, ніж досі, я не хотів би повертатись з повинною до тієї школи.

— І

що далі? — запитав я, а оскільки я все ще тримав у руці кухоль, то ковтнув знову того молока. Очі у неї здивовано розширились. Глузлива посмішка торкнулася її губ. Вона вихилила свій кухоль до дна, потяглася рукою до плечей, схопила верхнє пухнасте вбрання і здерла його — не розстібнула, не скинула, а просто здерла з плечей і кинула клапті, як сміття.

— Кінець кінцем ми мало знаємо одне одного, — сказала вона.

Схоже було, що так вона почуває себе вільніше. Посміхнулася. Часом виглядала дуже гарною, особливо коли мружила очі, а нижня губа, відкриваючись, оголювала білі зуби. В обличчі у неї було щось єгипетське. Єгипетська красуня. Чорне волосся. Більш ніж чорне. А коли стягла з плечей пухнасте вбрання, я побачив, що вона взагалі не така вже й худа, як це мені спочатку здалося. Але чому вона це зробила? Чи це щось означало?… Вона промовила:

— Ти хотів щось розповісти.

— Так, — відповів я і відчув хвилювання, ніби від моїх слів залежало бозна-що. — Я… був пілотом. Останній раз був тут… не злякаєшся?

— Ні. Кажи.

Її очі заблищали.

— Сто двадцять сім років тому. Тоді мені було тридцять років. Експедиція… Я був пілотом, у польоті до Фомальгауту. Це значить двадцять три світлових роки. Ми летіли туди й назад — сто двадцять сім років за земним часом і десять — за корабельним. Чотири дні тому повернулись… «Прометей» — мій корабель — залишився на Місяці. Звідти я прибув сьогодні. Оце й усе.

Вона дивилась на мене. Мовчала, її губи сіпнулись, розтулилися, стулилися знову. Що було в її очах? Здивування? Розпач? Страх?

— Чому ти нічого не говориш? — не витримав я. Кашлянув.

— То… скільки ж тобі насправді років?

Я примусив себе посміхнутися. Це була вимушена посмішка.

— Що значить — насправді? Біологічних — сорок, а за земним часом — сто п’ятдесят сім…

Довга мовчанка і раптом:

— А жінки там були?

— Зачекай-но, — сказав я. — У тебе є що-небудь випити?

— Що ти маєш на увазі?

— Що-небудь міцне. Алкоголь… чи його вже не п’ють?

— Дуже рідко… — відповіла вона зовсім тихо, ніби думала про щось інше. Руки її безвольно звисали і торкалися металевої блакиті сукні.

— Я тобі дам… ангехену. Хочеш? Ах, правда, ти ж не знаєш, що це таке.

— Ні, не знаю, — відповів я з несподіваною злістю. Вона підійшла до бару й повернулася з невеликою пузатою пляшкою. Налила мені. Там був алкоголь — небагато, було щось іще, з своєрідним терпким присмаком.

— Не гнівайся, — сказав я, вихиливши кухоль і наливши собі вдруге.

— Я не гніваюсь. Ти не відповів мені.

Може, не хочеш?

— Чому ні? Скажу. Нас було всього двадцять три чоловіка на двох повітряних кораблях. Другий — то «Улісс». По п’ять пілотів, решта — вчені. Зовсім не було там жінок.

— Чому?

— Через дітей, — пояснив я. — Не можна возити дітей на таких кораблях, а коли б навіть і можна було, ніхто б не схотів їх брати. Раніше ніж в тридцять років не полетиш. Треба закінчити два факультети плюс чотири роки тренувань — усього дванадцять років. Одним словом, тридцятирічні жінки, як правило, мають дітей. Були ще й інші міркування.

— А ти? — запитала вона.

— Я був неодруженим. Вибирали неодружених, звичайно, добровольців.

— Ти хотів…

— Так. Звичайно.

— І не…

Замовкла. Я знав, що вона хотіла сказати, й мовчав.

— Це, мабуть, дуже страшно… отак повернутися… — сказала вона майже пошепки й здригнулася. Раптом глянула на мене, щоки її вкрилися густим рум’янцем.

— Слухай-но, те, що я говорила раніше, було просто жартом. Насправді ж…

— Про тих сто років?

— Так. Я сказала це, аби щось сказати. Це не мало…

— Та годі тобі, — буркнув я. — Ще трохи розмов про це — і я справді відчую цей вік.

Вона мовчала. Я примусив себе не дивитись на неї. В тій іншій, неіснуючій кімнаті за склом величезна чоловіча голова беззвучно співала; я бачив, як тремтіла від напруження темно-червона шия, бачив спітнілі щоки, все обличчя, яке похитувалося в нечутному ритмі.

— Що ти робитимеш далі? — тихо запитала вона.

— Не знаю. Ще не знаю.

— У тебе немає жодних планів?

— Ні. У мене є трохи… ну, премія така. За весь цей час. Коли ми відлітали, в банку було покладено на моє ім’я… не знаю навіть скільки. Нічого не знаю. Слухай, що це таке — кавут?

— Кавута? — поправила вона… — Це… такі заняття, пластування — нічого особливого, але з часом можна дістатися до реалю…

— Стривай… то що ти, власне, робиш?

— Пласт, ну хіба ти не знаєш, що це таке?

— Ні.

— Як би тобі… просто, там роблять сукні, взагалі одяг, усе…

— Кравецтво?

— Що це значить?

— Шиєш щось?

— Не розумію.

— О небо, чорне й блакитне! Проектуєш моделі одягу?

— Ну… так, у певному розумінні. Не проектую, а роблю.

Я облишив цю тему.

— А що таке реаль?

Це справді їй допекло. Вперше вона подивилась на мене, як на істоту з іншого світу.

— Реаль це… реаль… — повторила вона безпорадно. — Це такі… історії, їх дивляться…

— Це? — я вказав на скляну стіну.

— Та ні, це телебачення.

— Так що? Кіно? Театр?

— Ні. Я знаю, що таке театр. Це було колись, раніше. Знаю: там були справжні люди. А реаль штучний. Тільки неможливо відрізнити. Хіба що коли зайти туди до них…

— Куди зайти?…

Велетенська голова поводила очима; відкидалась назад, дивилася на мене так, ніби її надзвичайно розважала ця сценка.