Повiя

Мирний Панас

–  I я вип'ю, - i Горпина потяглася до горiлки. Сама з пiвчарочкiг випила i других попотчувала.

–  Хай нашим ворогам така шибениця!
– скрикнула Христя, вихиливши чарку i вибризнувши остатню краплю поверх голови.

–  О, наша панночко! наша голубочко!
– скрикнула Горпина i, прихилившись до неї, цмокнула у плече.
– Мов ви мiж нами родились, так знаєте нашi' звичаї та поговiрки.

–  За се не стид ще по чарцi випити!
– сказав Кравченко.

–  Випити! Випити!
– скрикнув Федiр i почав знову потчувати. Пiсля третьої усi зразу загомонiли весело та гучно, так, мов бджоли в улику перед роєм. Недавньої сварки i признаку не було. Федiр розказував усякi приповiстки за дякiв,

за попа, Горпина утiшалася перед Христею своїми дiтьми, котрi на полу натоптувались пирогами. Кравченко розповiдав про всякi плутнi, хто кого обдурив, хто нажився, i завжди вихвалював мистецького' плутягу. Одна Оришка з посоловiлими очима, мов та сова, мовчки позирала на всiх. Христя пiсля двох чарок тернiвки розчервонiлася - мов макова квiтка виглядала з-за столу, а очi її так i плясали. Вона ще нiколи не почувала, щоб їй було так гарно, так любо. Все те давнє, що вона кинула у селi, тепер вернулося до неї i так встало, пестливо-правдиве i рiдне, воно робило її на хвилинку щасливою. Оце б i їй так було. I вона утiшалася б своїми дiтьми, як утiшається Горпина, i вона турбувалася б коло свого господарства, як i ся турбується. А тепер?..

–  Доброго здоров'я всiм! З недiленькою святою!
– почувся вiд порога жiночий голос.

Зирк - чорна Ївга ускочила в хату. Не вспiли їй одказати на привiт, як вона, позирнувши по хатi, спитала:

–  Що, старого у вас не було?

–  Нi, був, - сказала Горпина.

–  Та куди пiшов?

–  За тобою, - гукнула Оришка.

–  Ох, менi лишенько! Ми, значить, розминулися! Побiжу ж за ним, - i, повернувшись, мерщiй вискочила в сiни.

Неждане ївжине навiдування на який час перервало веселу бесiду.

–  Чи бач, яка жалiбниця знайшлася!
– гарикнула баба i сплюнула.

–  Отак, тiльки кого чужого забачить, зараз i бiжить дознатися, що робили, - жалiлася Горпина.

–  Вона нас, спасибi їй, не забуває, - смiється Федiр.

–  Погань, - гарикнула баба.

–  Та хай. Не руште. Краще вип'ємо, - беручись за пляшку, каже Федiр.
– А ти, Горпино, давай нам борщу, кашi… Всього давай, що напорала.

До борщу ще по однiй випили i знову розвеселилися. Гомiн та регiт не стихає нi на хвилину. Оришка, вихиливши пiв третьої, зовсiм знемогла, очi їй сплющуються, голова так i хитається з боку на бiк, бере ложку i держалном у борщ умочає. Всi регочуться, i Оришка сама з себе смiється.

–  Випила… випила, - нетвердо вимовляє.
– А все своїм ворогам не пiддамся, не пiддамся… Ось тут вони у мене сидять, - показує стулену руку.
– Я не Горпина, що всiм мовчить. I не Федiр, що їх оббiгає. Я знаю їх i думку.

–  Якi ж у вас вороги, бабусю?
– питає Горпина.

–  До чорта у мене ворогiв. Усi в мене вороги. I чоловiк - ворог. Хiба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цiлувати… - i стара усiма своїми зморшками усмiхнулася.

Усi засмiялися, а Кравченко найдужче усiх.

–  А ти в мене не регочи, - повернулася до його баба.
– Ти у мене в жменi. Як жабу ту розчавучу. I ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крiзь сльози регочеш. I ти, Горпино… А ти, - повернулася вона до Христi, - твоє ще тiльки заснувалося. Ти смiйся, смiйся… А я все знаю.
– I стара, переставши усмiхатися, пiдвелася i почала пророкувати: - Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.

–  Що ж ви знаєте?
– дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.

–  Те знаю, - почала Оришка знову пророче, - що спати хочу, - i, усмiхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу i уклалася аж поза дiтьми спати.

–  Знемогла старенька. Випила лишню, - зiтхнувши, сказала Горпина i кинулась тiтцi помостити.

Обiд скiнчився. Кравченко i Федiр пiшли надвiр походити, сучка посмоктати,

а Горпина i Христя зосталися у хатi. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднiшнiм бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний - все це не мало уразило Христю, До того i саме пророкування: "Твоє ще тiльки заснувалося…" Що воно значить? Та вп'ять: "Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". Почiм вона знає, що мене жде? А каже - мов певно знає… i Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Цiла черiдка утрат та горя, цiла вервечка випадкiв, котрi пiднiмали її угору на те, щоб опустити сторч головою. I тепер хiба не те саме? I тепер вона не холодна i не голодна, i сита, i вкрита. А що буде завтра? Треба Колiсниковi тiльки слово сказати - i вона опиниться на улицi. Спершу, не зучена до розкошi, вона знову стала б до дiла, помаленьку i то б хлiб їла. А тепер? Вся сила її в красi. Не будь уроди - i зразу вона нiщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидiти сьогоднi вище свого пiр'я, а завтра летiти на саме дно глибокого яру, де тiльки гряЗюка та смердота? їй так хотiлося покою та рiвного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають i в неї гiркi часи, тяжкi хвилини - от i сьогоднi. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте - її нiхто не лишить того, що вона має. Вона знає сiм'ю свою, свого Федора, i люди знають, що вона Федорова жiнка. А я? Сьогоднi панянка, а завтра… може б, нiхто не став i балакати з нею, якби дознався, хто вона.

Сум та туга дужче i дужче давили її серце, їй хотiлося перед ким-небудь висповiдатись, вимовити своє лихо.

–  Горпино!
– почала вона сумно.

–  А що скажете? Може, i ви спочили б?
– спитала учасливо Горпина.

–  Нi. Я тобi, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке… Може, ти, як почуєш, то мене i з хати виженеш.

–  Оце, як ви страшно почали, - сказала Горпина.
– 3а вiщо б я вас з хати виганяла?

–  А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тiльки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нiкому того, що я тобi скажу?

–  Кому 6 же я сказала?

–  Як кому? Може, у тебе хто з жiнок подруга е? Чоловiковi…

–  Нема в мене нiкого ближчого, як ото дiти, - указала Горпина на дiтвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.

–  А побожишся, що не скажеш?

–  Та що се ви? Господь з вами! Хiба чию душу загубили, так я й сама не повiрю.

–  Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притикiвну?

–  Аякже. Ми ж з нею дiвували, товаришували.

–  Де ж вона тепер, не знаєш?

–  А ви хiба її знали?
– спитала Горпина.

–  Звала- I мен! хотiлося б знати, де вона тепер.

–  Де? Господь її знає, була колись дiвка гарна i з себе красива, та, видно, лихо з'їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось i мiй свекор не без грiха. Давня то рiч - забулося. Знаю тiльки, що Федiр, мiй чоловiк, замолоду кохав її. А батьковi не хотiлося. От вiн i почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у мiсто служити… Потiм чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її… I знов вона була у селi, ховала матiр, а потiм як пiшла, то вже її нiхто нiколи i не бачив. Федiр раз був у мiстi та, вернувшись, розказував, що буцiм вона з паничем Зналася. А панi помiтила та й вигнала з двору.

–  А худоби нiякої пiсля батька-матерi їй i не зосталося?

–  Худоба… Яка ж худоба? Знаю, що був город i надiл був. Видно, Христя припоручила все те Здоровi, там коло iх Здiр жив. Здiр i володiв ними. Люди кажуть, що буцiм вiн з того i розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тiєю стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном… Вiн у нас у церквi титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.