Повiя
Шрифт:
– Кажи ж менi, Христе, розказуй усе за себе, - замовила Одарка знову, як вони удвох одiйшли вже геть од липи i пiшли по свiжих покосах.
– Не втаюй нiчого. Ти знаєш, як я тебе любила i люблю. I матiр твою любила, i тебе за рiдну сестру маю. У селi, як дозналися, що то ти була у церквi, - Горпина по всьому селу рознесла та все просе: "Не кажiть, будь ласка, Федоровi. Як призналася, - каже, - що вона Христя, то мов менi нiж у серце вгородила. Так у той час i подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!" Так ото як дозналися у селi про тебе: "Нiчого, - кажуть, видно, вiрою i правдою Колiсниковi служе, що в такi шовки нарядив її". Однi
– Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш?
– повертаючись, питає Одарка.
– Хiба воно справдi так недобре тобi живеться? Кажи ж бо!
– О-ох!
– зiтхнула важко Христя.
– Що менi казати тобi? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Пiсля того разу, як побувала я у Мар'янiвцi, як своїми очима побачила своє давне, не найду собi я покою. Усi люди - як люди, у всiх е про що клопотатися, об чiм болiти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… i в мене не без його. Тiльки другi ним живуть, а я - я ночами боюся пригадати… У других воно пiд боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас роздiляє. Я - по сей бiк, воно - по другий. I видно менi його, i мане воно до себе, i хочеться менi перейти. Та от i досi тиняюся, не знаходжу переходу. I не знайду, здається, нiколи. Так i тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… - Христя зiтхнула i замовкла.
– Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалiєш, за чим шкодуєш?
– Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобi розiбрати? Добре тобi, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловiк i дiточки. А в мене? Оце шовкове ганчiр'я, що почепили на мене, щоб я другим очi скрашала? I нiхто тебе не спитає: чи до душi воно тобi, чи по серцю? Носи та тiш другого.
– Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобi шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловiка, дiтей?
– Нi, не того! Не того!
– замахала руками Христя.
– А того, що немає менi притулку на всьому свiтi.
– Та ти ж живеш - i дай, боже, всякому так жити - i не холодна, i не голодна, i зобута, i зодiта, - умiшалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотiла слухати i далi гукала:
– Немає нiчого рiдного, до чого б я прихилилась, що б мене привiтало, грiло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє i нiхто його не однiме вiд мене. Все чуже, i я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся вiд деревини до деревини, вiд гiлки до гiлки, де б зобачити чуже гнiздо i пересидiти в йому нiч темну… Яке дiло їй, що та невеличка пташка буде гибiти пiд листям на дощi. Аби їй було тепло i покiйно… Хiба ж це життя, Одарко? Хiба такого життя менi бажалося?
Одарка задумалася. На її бiлому та повному личку лягла глибока думка, тонкi та рiвнi брови її зсунулися докупи.
– I як подумаю про те, Одарко, - знову почала Христя, - як подумаю, то не знаю, де б i дiлася. Куди менi втекти? Де сховатися?
– Нiкуди не втечеш ти сама вiд себе, нiгде не сховаєшся, - похитуючи головою, сказада тихо Одарка.
Христю наче холодом пройняли тi слова.
– Що ж менi робити, Одарко? Як бути?
– боязко замовила вона.
– I
– Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такi очi, бувають i слова такi. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хiба не можна її вiдiслати?
– Як же її вiдiслати?
– Як? Сказала б своєму старому. Невже вiн тебе не послуха? Вiн же, кажуть, кохає тебе - душi не чує.
Христя задумалася. Пройшла скiльки ступникiв мовчки. Це ззаду щось залопотiло.
– Мамо! Мамо!
– почувся крик дiтський. Одарка i Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очi грають.
– Ось i Миколка, - обiзвалася Одарка.
– Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?
Миколка, веселий, пiдскочив до Христi i протяг руку. Та взяла його за голову i поцiлувала у лоб.
– А який вiн великий вирiс! I не пiзнати.
– А я вас зразу пiзнав!
– одказав Миколка.
– О-о! Хiба я все однакова? I не постарiла?
– Нi, не постарiли. А ще мов стали кращi - молодшi.
Одарка дзвiнко зареготалася:
– О-о, ти в мене розумний! Тiльки без шапки бiгаєш по сонцю.
– А учитель казав, що по сонцю бiгати здорово. Що панськi дiти бояться сонця, то такi вони i блiднi, замлiлi. Одарка ще дужче засмiялася.
– А що там Килина робе?
– спитала.
– Килина уже поздiймала казанки. Жде вас, щоб скликати обiдать.
– Так ходiмо, ходiмо скорiше, - приспiчила Одарка, повертаючи назад. Христя собi потяглася за нею.
– Мамо! i тьотя Христя будуть з нами обiдати?
– спитався Миколка.
– Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообiдав косарської кашi.
Христя iшла ззаду й мовчала.
– Ви, мамо, попросiть її обiдати. Хай вона з нами буде обiдати. Та й за лiс попросите… Зря ви що батько казали?
– пiдстрибуючи, плеще Миколка.
– Цисс!
– засичала Одарка, i густа краска вкрила її бiле лице. Христя глянула на сина, глянула на матiр i почула - щось гiрке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привiтнiсть Одарки, та її ввiчливiсть та шаноба мали за собою якусь скритну надiю, котру вона досi не показувала i котру так несподiвано розмолов балакучий Миколка.
Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обiдати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.
– А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пiзнав її, я її зовсiм не пiзнав, - плескав Миколка матерi, стрибаючи на однiй нозi, коли вони вернулися пiд липу.
– Геть! Не в'язни, осоружний!
– скрикнула мати i сердито подивилась на сина.
– Хiба нiхто не знає, який ти брехун? I не пiзнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобi дiло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'ятi або не знаю, коли що сказати. Дурень!..
– Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.