Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
— Мама завжди наполягала, щоб я промовляв молитву, ти про це знав?
— Справді? Досі? Ні, я не знав.
— Так. Навіть після того, як вона вже не дивилася на мене, перш ніж я одягну штани, бо казала, що я вже доволі дорослий і це було б неправильно. Але я не можу молитися зараз та й коли-небудь знову не зможу. Гадаю, якщо я стану навколішки, Бог уразить мене на смерть.
— Якщо Він десь існує, — сказав я.
— Я сподіваюся, що ні. Без Нього самотньо, але я сподіваюся, що Його нема. Мабуть, усі вбивці сподіваються, що Його не існує. Бо якщо нема Раю, тоді й Пекла нема.
— Синку, це я її вбив.
— Ні... ми зробили це разом.
Неправда — він був усього лише
— Однак ти не мусиш непокоїтися про мене, татуню. Я знаю, ти гадаєш, що я можу проговоритися, скажімо, Шеннон. Або почуття вини змусить мене піти просто у Гемінгфорд і все розповісти Шерифу.
Певна річ, такі думки зринали мені в голові.
Генрі похитав головою, повільно, категорично.
— Цей Шериф, ти помітив, як він тут до всього придивлявся? Ти бачив його очі?.
— Так.
— Він постарався б усадовити нас обох на ‘лектричний стілець, ось що я думаю, і наплювати йому, що п’ятнадцять мені виповниться тільки у серпні. Він і сам був би присутній, аби тільки бачити отими своїми доскіпливими очима, як нас там прив’язуватимуть і...
— Перестань, Генку, досить вже.
Ні, ще не було досить, принаймні йому.
— ...ввімкнуть струм. Я ніколи не дозволю, щоб таке трапилося, якщо зможу цьому запобігти. Ті його очі ніколи не мусять стати останнім, що я побачу в житті. — Він замислився над словами, які сам щойно промовив. — Тобто я хотів сказати, що ніколи не стануть. Ніколи.
— Іди спати, Генрі.
— Я Генк.
— Генку, лягай спати. Я тебе люблю.
Він усміхнувся.
— Я знаю, хоча й не заслуговую на це.
Він поплівся до себе і зник раніше, ніж я встиг щось йому відповісти.
Отже, до ліжка, як любить казати містер Пепіс [28] . Ми спали, поки полювали сови, а Арлетт сиділа у своїй глибокій темряві зсунутою набік ударом копита нижньою половиною обличчя. Наступного дня знову зійшло сонце, день був гарним для кукурудзи, і ми займались своєю звичайною роботою.
28
Семюел Пепіс (1633-1703) — член англійського парламенту і статс-секретар Адміралтейства, чий щоденник є багатим джерелом інформації про стиль життя лондонців у 1660-х рр.
Коли я повернувся до хати, запарений і втомлений, щоби приготувати нам поїсти, на ґанку стояв накритий горщик.
З-під нього тріпотів край записки. У ній мовилося:
«Вілфе... Нам так жаль, що у вас неприємності, але ми допоможемо всім чим ми в змозі допомогти. Гарлен каже, щоб цього літа ти не периживав про сплату за комбаїн. Будь ласка, якщо озветься твоя дружина, дай нам знати. Саллі Коттері.
Р.S. Якщо Генрі завітає побачитися з Шен, я потім пришлю з ним чорничний пиріг».
Я ткнув записку собі до нагрудної кишені комбінезона й усміхнувся. Почалося наше життя після Арлетт.
Якщо на землі Бог винагороджує нас за добрі справи — Старий Заповіт запевняє, що це так, а Пуритани безумовно в це вірять — тоді, правдоподібно, що Сатана винагороджує нас за злі справи. Цього сказати напевне я не можу, натомість можу сказати, що то було гарне літо, для кукурудзи було багато тепла і сонця, та й дощів вистачало, щоб не пов’яла городина на тому акрі, який вона в нас займала. Іноді вдень гримів грім і спалахували
Проте літо 1922 року було ідеальним, таким, на яке тільки й міг сподіватися будь-який фермер. Затьмареним воно виявилося лише єдиним інцидентом, що трапився з іншою нашою корівкою-богинею, про який я вам незабаром розповім.
Містер Лестер зринав двічі. Намагався нас шантажувати, але шантажувати не мав чим, і сам це мусив розуміти, бо вигляд мав доволі змарнілий того липня. Я так собі уявляю, що його власні боси нацьковували його на нас із шантажем, а він це просто ретранслював. Чи намагався. Першого разу він поставив купу запитань, котрі насправді були не запитаннями, а інсинуаціями. Чи не думаю я, що з моєю дружиною трапилося щось зле? Могло ж трапитися, я мушу це визнати, бо інакше вона б або зв’язалася з ним, щоб скласти договір продажу за готівку тих 100 акрів, або просто приповзла назад на ферму з підібганим (у метафоричному сенсі) хвостом. Та чи не думаю я, що вона десь по дорозі сплуталася з яким-небудь пройдисвітом? І для мене це безсумнівно було б вельми зручно, адже так?
Коли він з’явився другого разу, вигляд мав не тільки змучений, а ще й безнадійний, і відразу розпочав: чи не трапилося якогось інциденту з моєю дружиною просто тут, на фермі?
Дійсно, що ж тут таке трапилося? Саме тому її ніде не знаходять ні мертвої, ні живої?
— Містере Лестер, якщо ви питаєте в мене, чи не замордував я мою дружину, відповідь однозначна: ні.
— Авжеж, звісно, саме так ви й мусили б відповісти, хіба ні?
— Це останнє ваше питання до мене, сер. Залізайте назад до машини і катайте звідси, щоби ніколи не повертатися назад. Якщо ви приїдете знову, я візьмуся за сокирище і піду на вас.
— Ви потрапите до в’язниці за напад!
Того дня на ньому був целулоїдний комірець. Мені його було майже жаль, коли він стояв отак з тим комірцем, що уп’явся йому в горло під підборіддям, і піт прорізав рисками пилюку на його пухкенькому обличчі, губи його тремтіли, очі мав вибалушені.
— Нічого подібного. Я вас попередив, щоб не ступали на мою приватну землю, маю на це право, крім того, я надішлю рекомендованого листа до вашої фірми з таким же попередженням. Приїдьте лишень ще хоч раз, це буде незаконним вторгненням і я вас відлупцюю. Візьміть це до уваги, сер.
Ларс Ольсен, котрий знову привіз Лестера у своєму «Червоному Бейбі», аж долоні приклав до вух, аби краще все чути.
Вже торкнувшись рукою борта вантажівки з боку пасажирського сидіння без дверцят, Лестер різко крутнувся і викинув у мій бік руку з націленим пальцем, немов той судейський адвокат зі схильністю до театральних ефектів.
— Я думаю, ви її замордували! І рано чи пізно це вбивство спливе на поверхню!
Генрі — чи тобто Генк, як він волів щоб його тепер називали, — вийшов з повітки, де він кидав сіно, притискаючи поперек себе вила, немов гвинтівку по команді «на груди».