Повнолітні діти
Шрифт:
— Ви так говорите, пане Улянич, ніби ніколи нічого не мало б змінитися в нашому житті. А я все ж таки вірю…
— А в що ви вірите?
— Вірю, — запально вигукнув татко (ади, ади, які ми відважні!), — що прийде, бо мусить прийти зміна на краще!
— «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»? — зіронізував Улянич, чого, здається мені, не повинен був робити. Все ж таки татко настільки старший від нього.
— Самої віри замало, пане Попович, хоч святе письмо і каже, що віра чуда творить. В наш вік цього замало. Сили треба, пане Попович, сили. А взагалі критерієм значення у світі даного народу
— Чекайте, чекайте, пане Улянич, та це проста агітація за більшовиків, а ви знаєте, що наш уряд нічого так не боїться, як слова «болшевік».
— Та я це знаю! А спитайте пересічного румуна, що таке «болшевік», то він вам і не знатиме, що відповісти.
— Ви кажете… Я, зять попа, як же я можу агітувати за більшовиків? Я не агітую за них, але я підходжу, повторюю ще раз, підходжу до справи реалістично. Ви дивіться, що коїться у світі: який би узурпатор не з'явився, то перше, за що він береться, — це насаджує свою культуру. Він собі ставить найпершим завданням знищити культуру автохтонного населення. Я далі буду триматися нашого клаптика землі — Північної Буковини. Яких культурних мов нам тут не насаджували: і турецьку, і польську, — важко повірити, що свого часу державною мовою у нас була польська і німецька, а тепер румунська, а все, щоб нас просвітити. То якесь чудо, може, і маєте рацію, що наша національна культура відпорна, то якесь чудо, що буковинський селянин упродовж століть знаходив у собі силу давати відсіч всім культуртрегерам. А ви дивіться, — тільки знову не звинуватьте мене в тому, що я агітую за них, — як повелися більшовики на колосальній території колишньої царської Росії, горезвісної тюрми народів. Водночас з докорінними соціальними реформами — ми з вами можемо мати свої погляди на них — вони піднімають національну культуру всіх без винятку, навіть найменших народів, що про їх існування досі світ не знав. Такого, що не кажіть, ще не було в історії, і це відразу викликало у багатьох прихильність до нового суспільного ладу. І я вас запевняю, пане Попович, цим вони можуть втриматися.
— Ви не забувайте про землю, — відізвався хлібороб у моєму таткові.
— Так, земля… І націоналізація великих підприємств… але нас поки що обходить те, що в нас під носом діється.
— Ну добре. Ви кажете, що ви підходите до справи реалістично, то я хочу запитати вас, який ви реалістичний вихід бачите з нашої біди?
Улянич не відповів відразу:
— Оцього-то я не знаю, пане Попович, і, мабуть, більше таких, що не знають, як вилізти з біди, як кажете.
— То, може, і собі зробимо революцію, як на великій Україні?
Татко пожартував, а Улянич відповів йому серйозно:
— А це не жарти, коли взяти до уваги, що Румунія, по суті, ще й досі феодальна країна. Бачите, я не знаю статистики, але чи не займає Румунія першого місця щодо неписьменності в Європі. А вже напевно знаю, що немає ні в Європі, ні в цілому світі другої держави, де б так за ніщо мали закон, де б так процвітало санкціоноване урядом безправство, де б так офіціально
— Ну, — не покидав татка добрий настрій, — то чого ще треба, щоб у нас вибухнула революція?
Він повернув голову в бік татка. Мій татусь і в цьому разі зберіг святу нейтральність. А взагалі всі ми троє (троє!) почували себе втомленими політичною дискусією.
Дарці здається, що вона навіть здрімнула під тишу. Коли ми приїхали, татко, прямуючи до хати, сказав:
— Не говори мамі, що я грав у карти, — і поквапився додати: — Та це нічого страшного. У мене зрештою перед мамою секретів немає, але мамці було б прикро.
— А чого прикро?
— Вуйко Юзьо, — власне, він тобі дідо-вуйко, бо ж то бабцин брат, знаєш, той, що в Америці? — колись програв не свої гроші і тому мусив аж до Америки тікати. З того часу мама не терпить, як сідаю до карт… Ну, штама [98] і ша!
Господи, татко шукає в мені союзника! Кінець світу настає, сказала б наша бабця.
По той бік вхідних дверей, не потрапляючи спросоння в замкову дірку, вовтузилися з ключем.
Врешті двері відчинилися. З ковдрою на плечах стояла на порозі бабця.
98
Домовились.
— Он, то чого так скоро?
Татко відповів щось невиразне, обмітаючи віником сніг з чобіт.
Теплий запах печеної прив'ялої картоплі вдарив Дарці в ніздрі. І по литках.
ПРИМІТКИ
Роман Ірини Вільде «Повнолітні діти» є грунтовною переробкою двох перших повістей автобіографічного циклу: «Метелики на шпильках» (Львів, 1936), «Б'є восьма» (Львів, 1936) та «Повнолітні діти» (Львів, 1939). Нова редакція твору опублікована окремим виданням у Львові 1952 р. В останні роки свого життя Ірина Вільде працювала над твором, первісним варіантом якого була третя повість згаданого циклу. В журналі «Жовтень», 1973, № 5, публікувався фрагмент цього твору («Дзеркало»).
Роман перекладено російською мовою (1963).
Текст друкується за виданням: Ірина Вільде. Твори: в 5-ти т. К., 1968. Т. 4.
Братяну Іон(1864–1927) — румунський політичний діяч, глава уряду в 1908–1910, 1914–1918, 1922–1927 рр. Проводив реакційну політику, спрямовану на жорстоке придушення революційного руху.
Негрі Поля(Аполонія Халупєц, нар. 1896 р.) — популярна в 20-х рр. кіноактриса; знімалась у польських, німецьких та американських кінофільмах.
«Січ»— українське студентське товариство, засноване 1868 р. у Відні. До 80-х рр. XIX ст. проводило прогресивну культурницьку діяльність. Пізніше зазнавало буржуазно-націоналістичних впливів. У Чернівцях існувало в 1902–1922 рр. Пізніше, розпущене румунським урядом, існувало напівлегально.
Цараністи— члени колишньої румунської Народної селянської партії, що виражала інтереси куркульства.