Позначена блискавицею
Шрифт:
— А якщо наш острівець — останній притулок у світі? Ми обходили всі околиці, Марто, підіймалися на всі пагорби! Скрізь лише це кляте чорне скло й анінайменшого просвітку. Радіо мовчить, світла нема й не буде, ми самі, Марто! Нам нема на кого сподіватись.
— Навіщо ж ми тоді попхалися в ту пустелю, чого шукали? Навіщо ти повів мене туди? Ми б ніколи не побачили Ліну, не притягли б її сюди, додому, не морочились би з нею! Чому вона не лишилась там? Вона ж хотіла добратись до міста, от нехай і добиралась би! Ми нічого не знали б про неї! Чому ми пішли в той бік, чому ми знайшли її?! —
Рем лежав горілиць у траві й дивився в небо. Уперше за всі ці дні воно було таке ясне. Він насолоджувався теплом і спокоєм, ні про що не думав — точніше, намагався ні про що не думати. Мозок відмовлявся сприймати страшну реальність, боронився від неї, даючи тілу можливість одужати. Сили поверталися з кожним днем, однак разом з ними поверталася й тривога.
— Забери в мене кошик, — почув він Мартин голос. Вона сиділа на дереві і рвала вишні. Коли Рем підійшов, простягла йому жменьку ягід. — Куштуй! Смачнющі.
Рем устиг поставити кошик додолу й підхопити під лікті Марту, що саме зібралася стрибати з дерева. Сукня її підсмикнулася вгору, відкривши круглі коліна, і Марта, опинившись на землі, заходилася обсмикувати та обтрушувати її.
— Бачу, ти зовсім одужав, — несподівано підморгнула вона йому, і Рем збагнув, що вперше бачить її усмішку.
— Взагалі-то я хворіти не звик, — ніби вибачаючись, відказав він. — А тут — звалився як сніп, завдав тобі клопоту… Ну тепер це нарешті скінчилося. Якщо треба щось, Марто, ти лише скажи…
— Не поспішай, робота завжди знайдеться. Встигнеш іще.
— Спішити й справді нема куди. Доведеться, видно, звикати до розміреного ритму життя наших пращурів. Для більшої подібності відпущу бороду. Лез обмаль, а електробритва твого батька уже ні до чого…
— Добре, хоч не в печері маємо жити. Що б ми тільки їли зараз, коли б не оце все, — Марта обвела рукою подвір’я. — Сад… город… а ще ж є ставок. Ти вмієш ловити рибу?
— Якби навіть не вмів, мусив би тепер навчитися. А там, біля лісу, знаєш, вцілів клапоть пшеничного поля. Ти вмієш пекти хліб?
— Якби навіть не вміла, мусила б тепер навчитися, — Марта знову всміхнулася, потім зітхнула, помовчала І якось нерішуче спитала: — Ти вже справді добре себе почуваєш?..
— Справді добре. А що?
— Я гадаю… можна було б сходити… подивитися… Як там у селищі… — вона затнулася, опустила очі й почала зосереджено віддирати потріскану кору зі стовбура вишні. Та Рем добре зрозумів, чого вона не доказала. Що коли в селищі хтось лишився?.. Треба було побачити все на власні очі.
…Те, що лишилось від селища, не можна було навіть назвати руїнами. Ні, все було ціле, але закуте в чорний лискучий панцир, під яким угадувалися обриси малих і великих будівель, автомашин, опор електромережі, дерев, що зараз нагадували велетенські надгробки та страхітливі обеліски.
Рем і Марта скам’яніли перед цим небаченим кладовищем. Не могли не здогадуватись, що побачать тут, та вигляд мертвого селища приголомшив обох. Марта не наважувалась порушити зловісну тишу, кусала губи, але врешті-решт відчай її прорвався глухим стогоном, і це
— Ходімо звідси, — хрипко прошепотіла вона. — Тут нам нічого робити…
— Я проведу тебе до стежини. Вертайся додому, а я сходжу ще он до того пагорба, найвищого, з нього, ти казала, видно місто? Не хочу відкладати це на завтра…
— Я з тобою, — вхопилася за його руку.
Довго йшли мовчки.
— Дивись, до обрію все чорне, — нарешті промовила Марта. — Як на попелищі…
— Всесвітнє згарище, — знехотя відгукнувся Рем. — Усюди оте чорне скло.
— Як ти сказав? — стрепенулася Марта. — Чорне скло?
— Еге. А ти його як називаєш?
— Смолою…
— Це, мабуть, точніше. Воно й справді схоже на застиглу смолу.
— Як ти гадаєш, що це могло бути?
— Не знаю. Нічого не знаю. Лізуть у голову різні нісенітниці.
— От і розповів би, що тобі лізе в голову.
— Є два варіанти. Перший — це стихійне лихо, якесь невідоме нам досі явище природи, можливо — космічна катастрофа.
— А друге?
— Друге… Друге — це нова страшна зброя. Напевне, хімічна. Я ніколи не чув про щось подібне. А може, ніхто й не застосовував зброю. Може, це якийсь’ невдалий експеримент або ж аварія. У місті було чимало хімічних заводів. Проте тоді все це, гадаю, не змогло б поширитись на таку велику відстань.
— Незрозуміло іще одне: чому ж зберігся наш острівець?
— Ти розповідала, що насунув червоний туман, а потім здійнявся сильний вітер. Можливо, саме в той час тут проходив антициклон. В його центрі утворюється область підвищеного тиску, і повітря рухається від середини до країв, розумієш?
Марта закивала.
— Схоже на те, що цей туман, точніше, сконденсований газ при взаємодії з органікою руйнує її й утворює плівку. Помітила, якими зробились дерева? Самі стовбури та найтовщі гілки, немов після пожежі… Певно, антициклон пересувався із незначною швидкістю, а тому встиг захопити лише наш острівець. В інших же місцях ніщо не перешкодило протіканню реакції, і все зникло під чорним склом. Якщо ми колись зустрінемо ще людей, то, можливо, дізнаємось, що ж відбулося насправді. Усе це лише мої здогади…
— Ось ми й прийшли, — сказала Марта, — Даремне тільки ноги били… Скрізь однаково.
Там, де раніше було місто, бовваніли темні громаддя. Сльози в Марти висохли, на лобі залягли зморшки. Раптом вона смикнула Рема за руку.
— Дивись, он там… — вказала рухом голови. — Що то таке?
На схилі одного з горбів виднілась невиразна світла пляма.
— Нібито людина лежить, — мовив Рем, — Може, вона ще жива… Йдемо туди!
— Годі, Марто. Криком ти нічого не доб’єшся від мене. У сварці правих не буває. Давай говорити спокійно. Ти вважаєш, що вчотирьох нам затісно. Якщо вже на те пішло, чому б тобі не вигнати, наприклад, мене? Я теж чужий у цьому домі. До того ж у мене більше шансів, ніж у Ліни, дійти до людей, якщо вони справді десь іще є.