Право на істину
Шрифт:
Ранкове марево напівдрімотливої природи діяло заспокійливо, заколисуюче. Неповторна гармонія лісових фарб ніби навмисне хизувалася перед нежданим гостем тим розмаєм життя, яке з деякого часу стало для урбанізованого людства, затиснутого в бетонні і цегляні вулики, блукаючого серед сили-силенної атрибутів цивілізації, чимось до болю ностальгійним, далеко-прекрасним спомином босоногого дитинства.
Я ступав якомога обережніше, боячись наполохати тишу, помережану щебетом, сюрчанням, стрекотом, дзижчанням — тисячами неповторних, ледь вловимих
Несподівано моїм очам відкрилася полонина, на якій примостилася чепурненька, схожа на казкову, хатинка лісника. Саме такою я і уявляв її: характерні для тутешніх будівель одвірки, врізані в стіни лавки. В той же час мансарда і невеличка засклена веранда в поєднанні з гострокутною, викладеною традиційною гонтою покрівлею, робили хату схожою на модерне бунгало, вдало стилізоване під житло верховинця. Нещодавно збудоване, воно жовтим кольором свіжотесаних дощок і колод успішно конкурувало з кольором небесного свічада. Вітер доносив запахи свіжої соснової стружки, смоли.
Закопані стовпчики з покладеними на них жердинами символічно позначали присадибну ділянку. Господарських приміщень не було. Криницю заміняв стрімкий потічок, де вимочувались пухнасті ліжники, на яких витанцьовували червоні, зелені, чорні ламані смуги. Перестрибнувши гірський струмок, в кришталево-прозорій воді якого віддзеркалювались обриси стін і частина ґанку, я опинився якраз навпроти входу до господи.
Ось тут я і помітив Зоряну. Вона сиділа на підвіконні, смішно чеберяла в повітрі ніжками і вишивала. Сонячні промені падали їй просто в руки, на полотно, і здавалося, що вона вишиває сонячними нитками. Моєї появи дівчина не завважила — була надто захоплена роботою.
Я мимоволі замилувався цією карпатською мавкою.
— Майся гаразд, ґаздине! — поздоровкався місцевою говіркою.
Од несподіванки дівчина здригнулася. Сонячні промені випорснули з її пальців, впали на землю, запалали червоним вогнем посаджені довкола будинку мальви та півонії. Впізнавши мене, розсміялась.
— Дякувать красно за зичення.
— Їй, які вони файні! Мов та ружа, — я не втримався від компліменту, зумисне вбравши його в дещо іронічну форму.
— Ігій на тебе, часописнику! — Зоряна сплигнула на землю.
Очі в неї блищали, і вся вона немов світилася, радіючи сонцю, гожій днині.
— Проходь, — мовила, відчиняючи переді мною важкі двері, прикрашені метикованою різьбою.
— Схоже, лісника немає? — запитав, переступаючи поріг.
— Вуйко пішли до Космача. Казали, що повернуться лише завтра надвечір.
Світлиця була прозора, сонячна. Чиясь майстровита рука гарно попрацювала над оздобленням кімнати.
— Хто цей мосяжник, який повирізьблював такі чудерні речі? — роззираючись довкола себе, запитав я.
— То все брат неня, — відказала.
Долівка була встелена домотканими килимами. В кутку стояв ткацький верстат, з якого звисав майже викінчений ліжник з овечої вовни. На стінах милували око сорочки-вишиванки, рушники.
— Не
І тут побачив незакінчену скатертину, яку перед моїм приходом вишивала юна горянка. Більше половини обруса було вишито. Це був той самий візерунок, який вчора перемальовувала Зоряна. Помилитися я не міг. Надто свіжі спомини про недавню екскурсію жили в мені.
Дівчина підійшла до вікна, взяла з підвіконня пучечок червоних маків, вернулася до столу і поставила букет у глечик. У світлиці враз оселився аромат полонини.
Аж ось мій погляд зупинився на стелажах з книгами. Побіжного знайомства виявилося достатньо, щоб скласти уявлення про вподобання мешканців бунгало. Впереваж це були книги з мистецтва, лісового господарства, екології.
— Це дядькова бібліотека чи твоя власна?
— Спільна. Ми любимо книги.
Несподівано перевівши мову на речі прозаїчніші, запитала:
— Щось вип’єш? Маю гарну настоянку з лісових трав.
— Певно, чаклунське зілля, — жартома відказав я. — Але якщо це трунок кохання, то скуштую з превеликим задоволенням.
— Саме такий, — змовницьки підморгнула і тієї ж миті щезла на кухні.
Повернулася хутко, несучи перед собою дерев’яну тацю, різьблену великими кленовими листками. На ній бундючливо примостилася пузата карафка з гутного скла і двійко напівпрозорих келишків. У лозовій плетінці лежали тістечка.
— Нівроку ґаздиня, — вихопилося в мене.
— Овва! — поклавши тацю на стіл, Зоряна сплеснула в долоні. — Та я ж не припросила до столу.
— Таки й правда, — я розсміявся.
Не чекаючи повторного запрошення, вмостився у різьбленому кріслі.
— З дитинства чомусь уявляв, що саме в таких кріслах, хіба що менших, сидять гноми і чаюють.
— Це англійські гноми полюбляють файв-о-клоки, а тутешні, верховинські, віддають перевагу козячому молоку.
— Справді?
— Особливо вони люблять мед з молоком.
— Певно, ти з ними добре знайома, коли так говориш?
— Айно, — Зоряна ствердно кивнула.
Ми п’ємо настоянку з трав. Вона й справді смаковита. Чи то, може, дійсно напій кохання? Весело балакаємо про всяку всячину. Все більше причаровує мене чорноволоса горянка.
…Ми ходили лісом, плаями, полонинами. Здавалося, були знайомі вічність. Говорили здебільшого про навколишню природу. Радикалізм Зоряниних поглядів на оточуючий світ спершу мене тішив, але дедалі частіше я ловив себе на тому, що дівчина ПРИМУШУЄ ДУМАТИ.
— Біда людства в тому, що воно, збудувавши потужні заводи і фабрики, сконструювавши атомні реактори і електронно-обчислювальні машини, зробивши перші кроки в космос, все ще залишилося дитиною, переконаною в тому, що впокорило природу. Ця наївність з часом може перерости у фатальну помилку, якщо вчасно не схаменутись. Природа нікому не дозволить владарювати над собою. Вона може лише погодитись на розумний компроміс, на мирну співпрацю з людством.