Право жити
Шрифт:
— Не розумію…
— Так зрозумій! Май мужність бути чесним перед самим собою. Я знаю — ти говоритимеш зараз про пріоритет, про своє міфічне право навіть безпомічним випробувати власну блискучу ідею, яку втілив у життя за тебе Куликов. Ти думатимеш, якщо не скажеш вголос, про героїчність останнього в житті свідомого вчинку. Ще б пак, він ризикував своїм дорогоцінним життям, яке й без того от-от мало урватися, він перевіряв свою геніальну гіпотезу, він переборював свої почуття!.. Свої!.. Ви, люди, навіть не помічаєте власного егоїзму. Нікому з вас не спало на думку, що невдача отакого експерименту була б далеко гуманніша за успіх. Ви створили нову розумну й чутливу істоту-нелюдину, яка любить, відчуває, мислить вашими поняттями
Вовко, Вовко! Я не образився на тебе за людське твоє щастя — це було б безглуздо. Щасти тобі й надалі. Але навіщо відчинив ти вікно у травневу блакить? Щоб вітер заніс до моєї кімнати каштановий цвіт спогадів? Щоб сніг білих пелюсток укрив блискучу чорну шафу? Кому потрібен сніг у травні?..
— Таню!.. аню!..
— Поспішай!.. ай… ай!..
Не розчиняй більше вікна, Володимире.
БОГИ ЗАЛИШАЮТЬ ОЛІМП
— Усе ж ви наполягаєте, Аое?..
— Так, капітане. У нас просто немає іншої можливості. Ремонт зорельота, якщо взагалі пощастить його зробити, потребує сталих гравітаційних умов. Прошу, віддайте наказ негайно.
Транссистемник «Сео», мислеподібна споруда з металу, надміцних сполук і перебудованої матеріальної субстанції, яка тонким, абсолютно чорним шаром огортала його, захищаючи від усіляких несподіванок, плив після тривалого гальмування у світлі чужої зорі. Сліпуче світило — жовтий карлик спектрального класу G2 і дев'ять його планет не були метою нескінченно довгої подорожі. Зупинка транссистемника вимушена.
— Доведеться зважити на ваші категоричні висновки, Аое. Справді, можливості вибирати у нас нема. Однак від планетарних двигунів лишилися тільки приємні спогади, а сідати на планету з позасистемними анігіляторами… Знаєте, чим це загрожує?
— Капітане, ви посадили «Сео» на СА-7922 за гірших умов, маючи лише один справний анігілятор. Тоді про планетарні двигуни навіть мови не було. І кінцева швидкість становила якісь міліметри на секунду. Блискуча майстерність!..
— Що ж, тоді посадка була небезпечна… для нас. Тільки для нас, адже СА-7922 безнадійно мертва планета. А ця зелена красуня… Тао Барое досліджував її чотириста років тому. Колиска розуму. За десять-п'ятнадцять тисячоліть її людство сягне у Простір.
Чотири секстильйони біліерг випромінювання Жовтої зорі щосекундно заповнювали порожнечу невпинним летом корпускул, шаленою хурделицею жорстких квантів, сплітаючи мережива інтерференції магнітних і гравітаційних полів. Корабель був чужий. Чорна, як сама міжзоряна порожнеча, нейтронітова оболонка корабля жадібно вбирала енергію, щоб потім чесно повернути її назад, у Простір, але вже в іншому місці та в інший час.
— Монографію Тао Барое знає кожен школяр, капітане. Примітивні мисливські й чабанські цивілізації… Гадаю, радіус безпосереднього руйнування не перевищуватиме трьох кілометрів.
— Не ухиляйтеся од відповіді, Аое. Ви розумієте, чим загрожує посадка на анігіляторах молодому людству Землі? Здається, саме так називає свою вітчизну одне з численних племен планети.
— Але ж ми не можемо чекати! Віддайте наказ, капітане. Час вигоїть цю невеличку подряпину.
З відстані ста п'ятдесяти мільйонів кілометрів Жовта зоря спрямувала на чужий зореліт пестливий подих світла й ворожу зливу
— Ви кажете — час… Він наш спільний ворог. Він заліковує інколи невимірно глибші, жорстокіші рани. Або не гоїть дрібних. Подряпина, дрібниця — і розтягнута на тисячоліття агонія. В архівах Системи зберігаються кристали записів про долю Матолли — планети зеленого сонця з галактики М-33. Їм кілька мільйонів років, Аое! В той час наші волохаті пращури стрибали по деревах. Чи знаєте ви про існування цих кристалів?
— Буду радий дізнатися про них, капітане.
— Колись там вибухнув анігіляційний розвідник Системи. На Маттолі от-от мало народитися людство, розум. Такі ж, як і на нашій батьківщині. Але ця подряпина… Дрібниця — від безпосереднього опромінення загинули десятки тварин, мізерна частка багатющої фауни молодої планети. Найстрашніше, що кілька сот вижило. Цього вистачило, Аое. Ви ж розумієте — потужна радіація в районі катастрофи, стійкі мутації серед тих, хто пристосувався. Зміна спадково-генетичного коду вищих тварин — майбутніх людей, Аое! — і час. Тисячоліття. Незліченні покоління мутантів. Тепер там розгулюють двадцятитонні потвори з мікроскопічним мозком. Там немає людства…
— Сумна історія, капітане. Ми будемо обережніші й використаємо усі наявні можливості захисту. Контакт з місцевим… з місцевою фауною не відбудеться, гарантую вам це.
Вогненна колісниця, гуркочучи, прокотилась у блакиті, немов усі блискавки світу спалахнули одна за одною. Там, де колісниця промчала між хмарами, випав короткий дощ. Минули хвилини, і вітер розвіяв по кришталевому небозводу відбитки копит небесних коней: боги не люблять залишати сліди. Тож треба дякувати всесильним за великодушність. Небесна кара спіткала інших…
Над обрієм корабель став на полум'яний стовп і повільно опустився на маківку найвищої гори. Земля щиро вітала зоряних гостей. Засніжена гірська вершина враз спалахнула привітним голубим сяйвом, язики розпеченого базальту поповзли вниз по схилах, пробиваючи чорні задимлені стежини в заростях вічнозеленого маквісу. Транссистемник «Сео» зупинився в повітрі й завис над палаючою горою.
Сонце завершило щоденну свою працю й сховалося на відпочинок. Однак ніч була світлою. Маківка гори урочисто сяяла, мінячись барвами. Спершу яскраве голубе світіння поступилося жовтогарячому, потім тьмяно-червоному. До ранку гора охолонула зовсім. Зореліт вимкнув антигравітаційну подушку і обережно, випробовуючи земну міць, опустив сімдесят кілотонн своєї маси на амортизатори. Гора крекнула, але витримала.
— Попередні дослідження, капітане. Діаметр активної зони два з чвертю кілометри. Радіація в епіцентрі під дюзами сім тисяч двісті, на кордоні зони — п'ятнадцять. Сейсмічний прогноз? Так, зроблено. Цілком сприятливий. Висота гори над рівнем моря близько трьох тисяч метрів, отже наявність у враженому радіацією районі людей практично виключена. Інші дослідження дублюють висновки Тао Барое — а що могло змінитися за якихось чотириста років?.. Два кілометри радіоактивної зони — менше ніж нічого. Ви неперевершений майстер пілотажу, капітане!.. Так, пробачте, моє зауваження справді недоречне. Капітане, хімічний склад земної атмосфери дає можливість перебувати за межами радіаційної плями без нейтронітових скафандрів, і я гадаю…