Празький цвинтар
Шрифт:
Щоб запалити серця двадцятьох студентів, годі було шукати чогось іншого, тож того провісницького ранку вони, зібравшись у дворищі шинку, знайшли у кількох бочках обіцяну зброю. А поки вони роззиралися навколо, шукаючи вози з домашнім приладдям, навіть не подумавши зарядити рушниці, на подвір'я висипало з півсотні жандармів, що тримали в руках наведену на них зброю. Нездатні чинити опір, молодики здалися. У них забрали зброю, наказали йти вперед, стати обличчям до стіни з обидвох боків вхідних дверей. «Вперед, негідники, руки вгору, мовчати!» — горланив насуплений жандарм у штатському.
І хоч здавалося, що змовники зібралися разом майже випадково, двійко жандармів наказали Симоне стати у самісінькому кінці ряду, просто на розі вулички, а потім їх раптом покликав сержант, і вони відійшли до
— Стріляй, тікають! — хтось прокричав. Утікаючи, хлопці зауважили кроки й вигуки жандармів, які теж завертали за ріг. Симоне почув два постріли. Один з них поцілив у його напарника, але йому було байдуже, чи була та рана смертельною. Йому було досить, що вдруге стріляли у повітря, достоту так, як вони вмовились.
Тоді він повернув на іншу вулицю, потім ще на одну, чуючи здаля крики переслідувачів, котрі, слухаючись наказу, повернули на неправильний шлях. Незабаром він уже проходив площею Кастелло, повертаючись додому, наче пересічний городянин. Для своїх товаришів, яких у цю мить волокли геть, він був утікачем, а позаяк, арештувавши їх цілою юрбою, юнаків відразу поставили обличчям до стіни, то цілком очевидно, що ніхто з представників закону його не впізнає. Тож природно, що й покидати Турин йому не потрібно, й він може продовжити працювати, навіть навідуючись у родини арештованих товаришів, аби розрадити їх.
Тепер нічого не лишалося, як узятися за знищення нотаріуса Ребауденґо, якого здихалися саме так, як планувалося. За рік у в'язниці у старого зупинилося серце, але Симоніні не відчував у тому жодної провини: вони квити. Ребауденґо звів зі світу його діда, а Симоне — його.
Отож, це саме те, що абат Далла Піккола відкрив Симоніні. Те, що ці спогади геть знесилили чоловіка, довів той факт, що його запис у щоденнику обірвався на недописаній фразі, ніби, пишучи, він несподівано став розпливатися.
6. На службі у служби
28 березня 1897 року
Пане абате!
Кумедно, що те, що мало б бути щоденником (який читає лише той, кому він належить), перетворюється на обмінник повідомленнями. Ось я пишу вам листа й певен, що якось, мимохідь зазирнувши сюди, ви його прочитаєте. Ви забагато про мене знаєте. Ви надзвичайно неприємний свідок. До того ж — надто суворий.
Звісно, я визнаю, що зі своїми друзяками, запеклими карбонаріями, як і з нотаріусом Ребауденґо, я поводився не так, як Ви наставляєте у своїх проповідях. Утім, погляньмо правді у вічі: Ребауденґо був негідником, отож усе, що я накоїв після знайомства з ним, гадаю, було лише обшахраюванням негідників. Що ж до тих хлопчиків, то вони були фанатиками, а фанатики — то світова негідь, через хисткі принципи, за які вони фанатіють, вони власними руками творять війни та революції. А позаяк я вже давно втямив, що фанатики з цього світу ніколи не зникнуть, то чому б не отримати користь з їхнього фанатизму.
Отож, якщо дозволите, я повернуся до власних спогадів. Пригадую, як керував конторою покійного Ребауденґо, й у тому, що я вже тоді клепав фальшиві документи, немає нічого дивного, адже саме цим я займаюся наразі у Парижі. А зараз я бачу перед собою кавалера Б'янко. Одного дня він повів таку розмову:
— Бачте, адвокате, попри те, що єзуїтів вигнали з Сардинського королівства, всім відомо, що вони й надалі продовжать свою справу, діючи як адепти під удаваною личиною. Таке відбувається у всіх країнах, куди їх вирядили, й мені нещодавно показали надзвичайно кумедну карикатуру з однієї іноземної газети: щороку єзуїти вдають, що прагнуть повернутися у рідну землю (вочевидь, на кордоні їх зупиняють), аж поки не втямлять, що вже мають братів у цій країні, й вони розгулюють у сутанах інших орденів без жодних запобіжних заходів. Отже, вони є всюди, а ми маємо знати, де саме. Наразі нам відомо, що відколи утворилася Римська республіка, декотрі з них відвідують маєток вашого вельмишановного діда. І нам видається малоймовірним, щоб ви не
Б'янко помилявся щодо того, що я маю стосунок до доброчесних отців, однак я отримував про них достовірні відомості з надійного джерела. У той період Ежен Сю опублікував свій останній шедевр «Таємниці народу», який дописав просто перед смертю у вигнанні у містечку Аннесі у Верхній Савойї, позаяк довгий час підтримував соціалістів і був палким противником влади й проголошення імперії Луї Наполеоном. З огляду на те, що через закон Р'єнсі фейлетонів більше не публікували, останній роман Сю вийшов окремими випусками, і кожен з них у П'ємонті також піддали жорсткій цензурі, тож умудритися зібрати їх усі докупи було надзвичайно важко. Пригадую, мені було до смерті нудно читати ту бридку історію про родини Франкі та Ґаллі, що жили ще до правління Наполеона III. У книзі родина Франкі була справжніми гнобителями, а Ґаллі всі як один — соціалісти ще з часів Верцингеторикса [107] , однак Сю, як і всі інші ідеалісти, вже був у полоні єдиної своєї пристрасті.
107
Верцингеторикс (Верцингеториг) (82 до н. е. — 46 до н. е.) — вождь кельтського племені арвернів у Галлії. Організував повстання проти Цезаря, одним із перших використавши тактику «випаленої землі».
Безперечно, останні розділи він дописував у вигнанні, коли Луї Наполеон уже помалу захоплював владу, перетворюючись на імператора. А щоб показати, які мерзенні у нього плани, Сю спала на думку геніальна ідея: позаяк з часів Французької революції найбільшим ворогом Французької республіки були єзуїти, то не лишалося нічого іншого, як показати, що Луї Наполеон захоплює владу за заохоченням та настановами єзуїтів. Єзуїтів справді ще після Липневої революції 1830-го вигнали й із Франції також, та вони досі таємно були в країні, а відколи Луї Наполеон почав своє сходження до влади, ставлячись до них поблажливо, аби не зіпсувати стосунки з папою, їх навіть побільшало.
Отож у романі було наведено довжелезний лист падре Родіна (про котрий уже писалося в «Агасфері») Ротану, генералу єзуїтського ордену, в якому до цяточки розкривалася їхня змова. У романі є найсвіжіші події повстання соціалістів та республіканців проти державного перевороту, тож складається враження, що те, що дійсно зробить Луї Наполеон, у листі описується так, ніби все ще тільки планується. Отож, коли читач читає про те, що вже здійснилося, пророцтво видається ще більш приголомшливим.
Певна річ, мені відразу спав на гадку початок «Джузеппе Бальзамо» Дюма: варто лишень замінити Гору Грому якоюсь більш звичною для попів місциною, хоч би монастирською криптою, зібрати у ній разом не масонів, а синів Лойоли [108] , котрі поз'їжджалися докупи з цілого світу, а замість Бальзамо неодмінно має проказувати слово Родін — і ось вам древній змовницький сценарій, адаптований під наші дні.
108
Ігнатій Лойола (1491–1556) — християнський святий, шляхтич, засновник католицького ордену освітян і місіонерів Товариства Ісуса, члени якого відомі як єзуїти.
Ось звідки у мене з'явилася думка про те, що я міг би продати Б'янко не лише плітки, позбирані з миру по нитці, а цілий документ, який я буцімто поцупив у єзуїтів. Звісно, треба буде дещо змінити: викинути Родіна, в якому хтось міг би впізнати книжкового героя, замінивши його на падре Берґамаскі, який уже бозна-де дівся, але комусь у Турині його ім'я обов'язково буде знайомим. Крім того, коли Сю писав свій роман, генералом ордену ще був Ротан, а зараз, за чутками, на його місце став такий собі падре Бекс.