Предок
Шрифт:
Так пройшла година й друга; нарешті доби-лися вони до корчми. Яким милим, привітним притулком здалася тепер вона, брудна й смердюча! Але там було повно й без Круків: пристав якийсь пан, занявши покій; в корчмі сидів фурман і хлопець його, герготіло двоє євреїв, що теж пристали, йдучи з містечка, і ще якийсь чоловік подорожній. Корчмар спитався Круків, звідки вони, й Грицько оповів йому казку, що вони ходили в гості до тестя, та забарилися, і ще щось, чому єврей, очевидячки, не повірив й трішки. Ганна намовляла Гриць-ка, щоб і собі зостатися ночувати. Грицько сердито відповів, що не можна: єврей, певно, догадався, що вони тікають, ще якраз їх спинять. Зоставатись у тій кумпанії було
Але дитина була дуже хвора, від неї так і пашіло вогнем, а замість голосу виходив якийсь непевяний хрип. Ганна згадала, що на селі так хворувала дитина сусідів: її мастили горілкою, й вона виздоровіла. Грицько купив за гріш горілки, а за гріш бубликів, думаючи потішити хлопця, але той на бублики не звернув і уваги. Хтось з євреїв радив напоїти його чимось гарячим, розвести меду горілкою та зогріти.
Головка бідна, що його робити!
Посиділи хвилину ще, й треба було рушати. Думка була така, що якось дасть біг добитися до сусідніх Марковець — до села було тільки п'ять верст, і там можна було заночувати безпечно. Грицька їла нудьга й злість: невже йому і в таку погоду пристати не можна; мусять вони блукати тим часом, коли й пси сплять у сухому. І він вже каявся й лютився, що пішов із села.
Вийшли. У відчинені двері разом полинуло морозне повітря з снігом. Метелиця не переставала. Місяця не було й знаку: все куталося в те сизе, чарівне покривало. Повіє вітер дужче, встануть густіші хмари снігу, і в повітрі мов заколишуться, заточаться якісь чудні істоти, поки не зникнуть у сніговому морі.
Швидко корчма зникла за курявою. Круки знову зосталися самі, самі в безкрайому, страшному морі метелиці. Вони пройшли версту-другу, ногами намацуючи дорогу, щоб не заблудити. Вітер з усієї сили налітав на їх, мовби хотів їх збити з дороги й занести не знати куди; він забирався під свитину й виривав звідти останнє тепло; він гнув набік, не даючи йти просто дорогою; він наспівував насмішкувато на вухо свої пісні, холодні й страшні, як ця снігова пустеля.
Іти було дуже тяжко. Вітер далі стих, але мороз був тяжкий. Круки висилювалися з останнього, щоб не пристати. Грицько йшов з якоюсь розпукою й злістю; його брала охота — на зло комусь кинути свій клунок і лягти безрадно на землю; але він тим часом ішов механічно. Ганна все відставала від чоловіка, поки не заточилася.
— От яка-бо ти! Дай мені свого клунка, давно було б мені дати,— сказав Грицько до неї, але побачивши, як вона пробувала йти, додав:
— Нічого з цього не буде! Треба розікласти багаття, хоч погрітися! Звернімо в ліс та пошукаймо гілля на огнище.
Вони звернули. Снігу в лісі було не багато, вимело звідти; але збирати гілляки було трудно. Ганна поклала дитину на ряднині, вкривши зверху, й стала збирати всякий хмиз. Це забрало досить часу. Грицько нагромадив купку гілляк і почав розпалювати; Ганна скинула й своє гілля та роздмухувала огонь разом з ним.
Полум'я розгорілося потроху. Ганна пішла взяти дитину; вийнявши з-під ряднини, вона взяла й понесла хлопця до огнища. Гілляки не хотіли горіти, тріскали і шипіли, бо були мокрі. Грицько все дмухав і увесь вдався в свою роботу... Аж Ганна разом страшно скрикнула. Грицько кинувся до неї; та піднесла дитину до огнища й пильно придивлялась до неї: хлопець не ворушився, холодний і блідий...
— Воно вмерло, воно захололо!—і Ганна страшно, не по-людськи закричала на весь ліс і заридала.
Грицько стояв, не рухаючись, немов у сні йому привиділось.
— Івасику, голубчику, глянь, глянь на мене, серце моє! — говорила пестливо Ганна до дитини, огортаючи руками, але хлопець мовчав... І Ганна замовкла разом:
— Вмер, вмер, ой боже,— заговорила вона вже іншим голосом.— А я ж тобі казала: зостаньмося в корчмі ночувати; адже ж я тебе прохала, а ти не послухав, а він умер, змерз,— несамовито казала вона, держачи хлопця й простягаючи чоловікові.
Грицько стояв несамовито. Попередня злість та нудьга разом підкотилися під серце.
— Ганко, мовчи! — крикнув він раптом.
— Не замовчу, це ти його вбив, от на, вмер, от,— кричала своє Ганна.
— Ганко! — крикнув знову Грицько. В руках його опинився ціпок, з яким він ішов. Грицько незчувся, як замірився і вдарив жінку по голові. Та скрикнула і впала на сніг, на огнище.
Цей крик вразив Грицька, він опам'ятався, й запал його зник разом. Далеко кинувши свого ціпка, він кинувся до жінки й став її підводити, але та важко хилилася знову. Насилу підвів її він обіруч: Ганна не стояла й хилилася, мов нежива. Серце в Грицька заколотилося й дух сперся. Він присунув її до огню, грів, тряс, ворушив. Ганна лежала з дитиною на руках, в обіймах, нерухома, тяжка, одубіла. Вона теж була мертва, як і дитина.
Ця страшна новина наче памороки забила Грицькові й відняла сили; випустивши Ганну долі, він і сам без сили, не чуючи себе, опустився на сніг.
Так пройшло кілька часу. Багаття розгорілося; гілля весело палало, шиплячи, тріскаючи; полум'я високо підносило блискучі язики, освічуючи цю чудну й страшну картину: мертвих і над ними — живого, що не ріжнився тепер нічим від мертвого. Тільки не було кому дивитись, не було кому жахатись. Ліс стояв навколо холодний, німий, струшуючи з гілля дрібки снігу на Круків. Що йому до горя, до криків людських? Вони минуть, як і все минає. Буде нова весна, нова зима, нові люди будуть метушитися під дубовим гіллям...
IV
Грицько посидів так з годину, не чуючи ні холоду від снігу, ні спеки від багаття, не чуючи нічого. Страшна думка, що він убив жінку, шкульнула нарешті його, розбуркала й розбудила передусім почуття страху й власної охорони. Не стямившись добре, механічно почав він розгортати сніг; виривши яму, поклав туди жінку з дитиною, закидав гілляками, що були назбирали удвох, і присипав снігом. Цю роботу зробив він швидко, прихапцем і, втомившись, знову сів коло цієї нової могили.
Аж тепер тільки почув він своє горе, і нещаслива пригода стала ясно перед очима. Серце нило, боліло від жалю, й від тяжкої муки вився він, як вуж... Він любив свою жінку, любив щиро, хоч і доводилося часом сваритися, лаятися з нею. Він на цілім світі був чужий, волоцюга давній, чужениця; в жінці була його сім'я, його рід, його село — все, що було свого, рідного на світі,— так тепер здавалося йому,— і все воно зникло, пропало довіку, і через нього самого; він сам загубив свою долю, своїми власними руками знищив свою єдину підпору, розбив своє життя...
Ворон закрякав над головою й розбудив знову Грицька. Він оглянувся — вже розсвіло; крізь стовбури і гілля дерев видко було сіру смугу неба. Огнище згоріло все і вкрилося сивим попелом. Грицько став на ноги й оглянувся ще раз. «Треба йти,— подумав він,— треба кудись тікати!» Він підняв на плечі свого клунка, що лежав коло нього, але за хвилину знову скинув з себе. Йому захотілося ще раз побачити жінку й дитину; він не міг уявити собі їх, аби стали перед очима; коли пригадував їх, ввижалося щось чудне й непевне. Він миттю скинув гілляки, обережно стер руками сніг з Ганниного лиця й хлопця. Ганна лежала навзнак, міцно притуливши до лона сина; вона зблідла й одубла, сльози замерзли на віях, і на лиці зосталося те ж горе, той же жаль, як і коли вона ридала й дорікала Грицькові.