Предок
Шрифт:
Та це був звичайний кінець — сльози й сльози, гіркі та в'їдливі, як осіння мряка, вічний плач, що їй не жити по-людськи, що вона якась обметиця... Адже в тій отарі, де виросла вона, для дівчини не було дороги, як тільки заміж; то було бігання наввипередки за чоловіком: коверзували, хитрували, скільки сили, й горе, хто відставав,— для неї не було вже місця під сонцем. «Заміж, заміж, заміж»,— змалку чула дівчина; про те, щоб поставити дівчину на ноги, щоб надати їй сили, хисту жити самій, не спираючись на чоловіка,— про те й не знав ніхто. І то ввійшло в кістки і кров, що як хто хоче дітей похвалити, про хлопчика скаже: «Розумний буде», а про дівчину: «Буде гарна». Лише в тому щастя,
— Викохала таку корову та на свою шию! Нема, щоб, як інші, якось принадити!..
Ті мартопляси, що тиняються по вулицях, відверталися, заглянувши в лице дівчині, за нею не слідкували по місту недоростки-шко-лярі, на неї не зглядалися в церкві,— й усе оце жаром падало на її душу. Гірко було, заздрість і злість брала часами, але до всього привикнеш: тільки й життя того, що привикати. Візьмеш утямки й те, що «не всі пани, треба комусь і свині пасти» або «скачи, враже, як пан каже» і «сиди та не рипайся»... і багато ще дечого.
— Звикнеш, звикнеш... все ж таки нема-не-ма, а й зворушиться в голові, задуриш, задумаєш бозна-що. От була й на вечір поїхала, а чого?., нудилась тільки... І сама хазяйка чудно якось подивилась, мов би сказати хотіла: сиділа б краще дома! А три карбованці в кишені пурхнули, наче й не було, а ці карбованці, може,ще й як у пригоді б стали. Спасибі директорові, що наказав дати гроші, а далі що буде! Біг його зна святий, що в голову їм западе! Ходи тоді, припадай, щоб позичили; дадуть карбованця, а поки дадуть, так поневі-ришся, що рада б вернути того карбованця... А тут дров не привезли через того гаспидського писаря... Який холод стояв у хаті! В усі щілини, дірки так віяло, аж гуло, аж співало, бодай таких співів не довелося чути; й думки такі сумні та нудні наспівують, аж душа заболить. Змерзнеш, як собака, тільки загартуєшся тою хусткою. А тут мати ремствує, вередує, а тут під вікном ледач усяка збереться, та публіку зчинить, вражий писар когось нашле. Як тільки не завісиш добре вікна,— дивишся, вже стоїть, розглядає, усміхається яка-небудь пика погана, і що ти йому зробиш!..
І в очах у дівчини ставали один за другим «образки з життя»...
Голова сидить у розправі, гикаючи й дряпаючу бороду, а вона мусить стояти і просити.
— Що ж, хоч би не все, а десять карбованців дали... де ж таки...
— Не можна, панночко, грошей у Правленії нема.
— Та мені як же? Звідки ж я жити буду?
— Й геть-то негаразд так казати: люди там, може, з голоду вмирають, а вам на які-небудь забобони бабські...
Соцький регочеться на дотеп «начальства», широко роззявивши рота.
— І зовсім так не годиться, навіть проти бога, найбільше вам, панам: ви, пані, маєте як лучче показувать, а не то, щоб... наприклад, скажемо так...
Ну й без кінця так.
Або так ще:
— Нема грошей у Правленії. Хочете — крамом заберіть у крамниці в мене.
— Та у вас там нічого нема.
— Як нема? От тобі... Усе єсть: мило, гребінці, голки... хочете—борошном візьміть...
— Та нащо мені борошно ваше?
— Що бо ви прискаєте? Не хочете — ждіть грошей! Я для вашої таки ж користі... треба то взяти у тямки...
А
— А у вас таки покійчик гарненький,— каже він солодко, озирнувши покій.
— Тільки грубка курить, та й холодний,—/ каже мати.
— Ну що ж? Попросіть дров привезти: вони ж у вас не куплені!
— Коли не хочуть везти, мусимо вже купувати.
— Попрохали б старшину. Він же у вас, здається, добрий.
— Та то тільки перед вами!..
— І усе село, здається,— гарне село. На ваші гроші можна добре жити...
— Та коли ж бо грошей не дають.
Ревізор розсердився: що не скаже, то замість
вдячності отаке...
— Вам не догодиш,— каже він і геть-то вже не так солодко.— Хіба мало, думаєте, без хліба сидить дівчат? Без кінця раділи б, якби ваше місце дістати. Вам би дякувати та радіти, а не вередувати: в нас і без того діла доволі, щоб ще доглядати, чи не курить у вас груба!..
А от писар. Кортить йому з панночкою роман вчинити: дарма що не гарна, проте — панночка... І підбивався він до неї з своєю «кум-панією», щоб «як образовании людям»... Та що казати, усі оці писарські підходці — річ дуже всім відома. Дівчина мерзне, сидячи в нетопленій хаті, грошей їй не дають, скільки не ходить у Правленіє... Але це ще нічого!
Трохи не щодня приготує писар яку-небудь «історію»: то силоміць прийде в гості до неї, наведе з собою таких «образованих», як і сам, і розмовою своєю доведуть до плачу дівчину; то присікається де-небудь на людях: «Як дівуєте, мовляв, панночко? Не нудно самим?» Та й заірже з слухачами... І все отаке без кінця.
А з того пішли поголоски; нічого правдивого не було в їх, але все ж дівчині пришпилена латка. «Інтелігенція» сільська — сім'я батюшки, шинкарська, дві крамарські — відвертають носа від неї. А то зирк — у вікно заглядає яка-небудь пика, наче у свою кишеню, й усміхається погано так.
Бозна-що робилося на серці в дівчини! Сердитись, боронитись, ненавидіти вона не вміла: такою вже її життя та люди зробили. Та не багато й гнівом чи боротьбою зробила б. Але вона вміла тільки плакати, нудити світом, ховатись у свій куток все далі та далі. Ну й тужила, плакала цілі дні од усієї отієї кривди та образи.
А стара мати, що була з нею, ще гірше суму та жалю завдавала. Стара, вередлива, плаксива — вона тільки сердилася та, плачучи, їла дочку, дорікаючи й за те, що не дають грошей і що вона на писаря дуже прискає, й за всякі провини, що були й що приснилися їй тільки. Таке життя так допекло дівчині, що був час — і вона задумалася, завагалася. Але хвиля минулася — і вона не піддалася й терпіла. Не бувши сміливою, бадьорою дівчиною, вона краще годилася терпіти, аніж здатися на писарські підходці. Вона боялася. Якраз ще на той час на її скаргу прийшла в Правленіє од директора відповідь: спасибі йому, віддали зараз гроші, дали дров і всячини. Та на цей раз, а далі що буде?.. Писар знову почне своє, знову підуть усякі допікання, знову почнуть знущатися з неї...
Так думала дівчина, кинувши розбиратися й присівши на ліжку під натиском спогадів і гадок.
Закахикала її мати за перкалевим запоном, колись-то блакитним. Щось заворушилось, повертаючись, зарипіло ліжко; щось почвакало губами спросоння і потім закашляло-закашляло — й кінця не знать було тому кахиканню. Дівчина миттю загасила свічку й сіла сама на ліжко. Вона знала, що за матір'ю й сама тепер закахика, й узялася за груди. І справді не помилилася... Вона уся тряслася, груди розривалися від кашлю. Насилу оддиха-лась, лягла, закуталася стареньким одіялом, протертим, пробитим, що аж світило по дню.