Прекрасні катастрофи

Смолич Юрій Корнійович

Господар перечекав трохи, і Сахно довелося промимрити якусь поштиву нісенітницю. Потім забалакав знову.

— Традиції гостинності, які свято шанує народ, що до нього я маю нещастя належати, не дозволяють мені відмовити вам, якщо ви вже переступили поріг моєї господи. Але не криюся, що роблю це з великою неохотою, і — даруйте мені цю одвертість — коли б знав зміст цього листа, не відчинив би вам брами мого маєтку. Проте… — він знову заговорив привітніше, — нічого не поробиш. Ви тут — ви мій гість. Я мушу виконувати обов’язки гостинного господаря, незалежно від цього листа.

Сахно

скористалася з моменту, коли надто чемний господар замовк на хвилину, і почала була відповідати з належною в таких випадках гідністю.

— Я зовсім не хочу зловживати вашою гостинністю і насилувати звичаї вашого народу. Коли ви не вважаєте за потрібне…

Але господар знову зовсім не зважив на ці слова і заговорив далі, наче й не почувши мови Сахно.

— Багато я вам не покажу, заздалегідь попереджаю. Академіки, — він знову зневажливо кивнув у бік листа, — просять мене докладно й всебічно ознайомити вас із системою мого господарювання, що дає такі для них нечувані наслідки в своїх здобутках і в заощадженні робочої сили. Ні про яку докладність і всебічність не може бути й мови. Я пристаю на те, щоб показати — тільки показати, а зовсім не “знайомити” — деякі ділянки моєї роботи, дам вам змогу зверхньо оглянути мої володіння і продемонструю кілька схем і картотек. Але… — він підняв угору довгого сухого пальця з великою, щойно загоєною раною на пучці й уперше суворо глянув Сахно просто в очі,— Є але жодних пояснень я вам не даватиму. Це по-перше. Ви можете самі робити, які хочете, висновки. По-друге, ви зобов’язуєтесь самі без мене не виходити за межі малого парку, бо коли спробуєте зробити це, то моментально загинете: мури парку обплутані електродротами сильного струму. По-третє, ви даєте мені слово, що ніде, ні в одному органі преси жодної країни земної кулі не писатимете про те, що побачите й почуєте тут, аж поки я сам — розумієте — сам не дам вам на те згоди. На засіданні вашої кафедри, коли складатимете звіт про вашу поїздку, зробите доповідь за тезами й матеріалами, які я сам дам вам за день до вашого від’їзду.

Господар скінчив і взяв перо. Сахно, збентежена такою мовою, обурена й розгнівана цими, таки доволі нахабними, умовами, довго не могла опанувати свого хвилювання й зв’язати два слова для відповіді. Вона просто втратила мову і, як зачарована, слідкувала за професоровим пером, що шпарко підплигувало на грубому пергаментному папері. Коли ж, нарешті опанувавши себе, Сахно зірвалася на ноги, щоб відказати гідно цьому загорділому, нахабному добродієві, доктор Гальванеску спокійно, все поглядаючи в сад, що рясно буйнів за стіною-вікном, простяг їй написаного папірця.

Сахно глянула на нього й прочитала з розкиданих, великих, з горіх завбільшки, літер:

“ Я, нижчепідписана, агроном і аспірант кафедри сільського господарства Сахно Юлія, цим спростовую всі свої статті і виступи, в котрих говорила про господарство доктора Вікторія Гальванеску, румунського підданця і дідича південного Буджака. Всі мої виступи були тільки вигадкою і наклепом на шановного доктора В. Г. з метою його компрометації, бо ще здавна маю з ним непримиренну ворожнечу через особисті непорозуміння”.

— Це на всякий випадок, — байдуже пояснив професор, не одриваючи погляду від зелених верхів’їв за вікном. — На випадок, коли б ви не додержали слова і проговорились. Дату я поставлю сам, коли буде на те потреба.

Кров ударила Сахно в скроні. Вона перехилилася через стіл, уп’явшися в професора затуманеними обуренням очима і марно шукаючи його холодного, байдужого погляду. Не знайшовши його за пасмами густих чорних брів, вона люто скрипнула зубами… взяла перо і одним махом розписалася на рипучому грубому папері… Коли після того

вона знову знесилено сіла у крісло, доктор Гальванеску глянув на неї і вже зовсім по-приятельському сказав:

— Правду мовити, я не від того, щоб показати вам дещо і цілком охоче. Ось уже одинадцять літ я господарюю тут, турбуючи й тривожачи уми ваших академіків та інших ледарів, і ні разу не доводилося мені показати мої винаходи й досягнення стороннім людям. А проте дещо потребує, сказати б, перевірки на свіжій людині. Треба, так би мовити, свіжого ока. Може, я десь помиляюся і не можу цього помітити. Вам це буде видніше, і я охоче вислухаю вашу думку.

Сховавши папірця до шухляди і замкнувши її, доктор Гальванеску відчинив невеличку шкатулку, що стояла перед ним на столі, і яку, пригадала Сахно, він весь час держав при собі. В шкатулці був невеличкий клавір з багатьма дрібними клавішами — щось подібне до друкарської машинки. Доктор потиснув кілька клавішів, — вони м’яко віддзвонили йому, — і знову зачинив шкатулку. Потім причепив її до ременя, що мав через плече під піджаком, як це роблять журналісти з фотоапаратом, і встав.

— Через п’ятнадцять хвилин я чекаю вас на західній веранді. Там ми вип’ємо вечірнє кофе. Тим часом ви встигнете прибратися з дороги. Ваші покої за коридором ліворуч, шості двері. Там ваші речі і все потрібне. Західна веранда в другому кінці цього ж таки коридора, якраз проти оранжереї з кокосовою пальмою.

Сказавши це, доктор Гальванеску одчинив бокові двері й зник за ними.

Розгублена й збентежена, Сахно деякий час не рушала з місця. Вона ніяк не могла зібрати думки й оговтатися в несподіваних і курйозних — коли не сказати більше — обставинах. Вона була б простояла так, дурнувато кліпаючи очима, всі п’ятнадцять хвилин, коли б не нова несподіванка.

— Поспішайте. Ваше кофе прохолоне, — раптом почулося звідкілясь згори.

Сахно аж кинулася з несподіванки. Потім глянула вгору. Там нікого не було. Говорила жирандоль. Тобто гучномовець, справно захований серед їх скляних прикрас.

Почервонівши, засоромлена, що знову пошилась в дурні, Сахно поспішила в коридор. До шостих дверей було далеченько, і Сахно з якимсь моторошним почуттям мандрувала повз анфіладу порожніх покоїв, дратуючись, що, здається, починає побоюватися, чи не підслухує, чи не підглядає десь із кутка чудернацький господар…

П’ятнадцять хвилин — це небагато часу для того, щоб сяк-так зорієнтуватися. Проте, прибираючись і переодягаючись, Сахно встигла дещо роздивитися. Одведена для неї кімната була прибрана з комфортом, якого годі було сподіватися в цьому сільському закуткові. Вигідні й зручні меблі, раціональні і з смаком дібра: ні оздоби на стінах і стелі, люстра, багато різних ламп, припасованих так, щоб, коли їх окремо засвічувати, кожна з них освітлювала якийсь один куток, лишаючи цілу кімнату в сутінку. По кутках чимало різноманітних пристосувань для одягання й роздягання, для писання й читання та сила-силенна більших чи дрібніших кнопок і вимикачів, що призначення більшості з них Сахно так і не змогла відразу збагнути, а помацати не наважувалася. Звичайно, тут же телефон, радіоприймач і окремо — гучномовець, замаскований в горішньому нічному ліхтарикові. Кімната мала чотири високих вікна, що всі виходили на широку галявину парку. Галявину перетинав білий мур, і за ним виднівся шмат поля.

Все це побачила Сахно мимохідь, бо вже на тринадцятій хвилині перебування в кімнаті, з горішнього гучномовця почувся голос доктора, який сповіщав, що кофе на столі і він кидає до склянки дві грудки цукру.

Ці говорильні, поначіплювані на кожному кроці, вже добре надокучили Сахно, г у відповідь на запрошення до кофе вона впівголоса вилаялася. Але, роздумавши, постановила собі цього більше не робити, бо, хто ж його знає, може, десь під ліжком стоїть мембрана, що транслює чудному господареві кожне слово, промовлене наодинці.