Прес-центр

Семенов Юлиан Семенович

— Я тебе дуже люблю, дівчинко… Ти дуже мені потрібна… Я тобою пишаюсь, я ніколи не думав, що є такі жінки, я тільки поруч з тобою зрозумів, що таке кохання, бо ти робила все для мого спокою і ніколи не думала про себе, ти завжди думала про мене, про те, що я змерз і треба швидше розтерти мені ноги, а то застуджуся, я пам’ятаю, як ти казала, що я тропічна рослина, і зігрівала кожен мій палець, і гралася з ними, з кожним, як із живою істотою, і очі в тебе були щасливі… Я цілую тебе, Марі, я тебе люблю.

— Мігель!

Він повільно поклав трубку, підвівся, вийшов до приймальні й сказав секретареві:

— Коли прийде рахунок за розмову з Шьоньофом, передайте його мені, я оплачу, це була приватна розмова, особиста, а не ділова…

І пішов через анфіладу кімнат до виходу; начальник охорони Карденас пересунув кольт зі спини на живіт і рушив услід, похмурий і чимось роздратований.

74

26.10.83 (11 годин 33 хвилини)

Усі ті сорок хвилин, що Марі летіла до Парижа на пошарпаній «каравеллі», вона змушувала себе думати не про Мігеля, а про те, яку

першу фразу вона скаже батькові. «Тату, не сердься на мене», «Тату, прости мене, якщо можеш», «Тату, допоможи мені», «Здрастуй, тату, це я».

Закуривши, вона сказала собі: «Ні, у кожній фразі дуже багато «мене», «мені», «я». Так не можна. Коли мені стало погано, я вирішила повернутися, а коли йому було добре, я пішла, образивши його: «Або я і брат, або твоя Гала». Господи, як же я могла сказати таке? Які в нього були тоді очі! Як у побитого доброго собаки, і він нічого не міг мені відповісти, він так безпорадно захищав своє щастя, бідолашний мій, добрий старий татко… Я посміла забути, як він привіз мене в Памплону, і водив по місцях Домінгіна, Пікассо й Хемінгуея, і раз по раз зазирав мені в обличчя, чи щаслива я, і просив подивитися то туди, то сюди, а я його обривала: «Я бачу». Я справді бачила все те, що він хотів мені показати, але невже не можна було захоплюватися вголос, а він так щедро віддавав мені те, що знав, він боявся, аби я не пропустила чогось… Дуже часто він розповідав, як батько Бенвенуто Челліні вдарив геніального хлопчика по потилиці, аби тільки той назавжди запам’ятав полум’я в каміні, і за формою, і за кольором схоже на танцюючу саламандру… Які ж ми скупі в любові до батьків, але розуміти це починаємо лише після того, коли покохаємо самі; невже все визначає особистий досвід? Боже, як це жахливо звучить — «особистий досвід» поряд із словом «батько»…

… Стюард і стюардеса проштовхнули повз неї возика, заставленого банками з пивом, маленькими пляшечками вина, пузатими — віскі й пекуче-холодними — джинами; і на все це нема мита; марокканці купують по п’ять пляшок і по цілих блоках сигарет, чому вони так люблять «Данхіл», дуже смердючий тютюн, хіба що золотий обріз на фільтрі вабить до мішури.

«Батько любить сигари, — згадала Марі, — треба купити йому, він завжди так радіє моїм подарункам… А я сказала йому тоді: «Пришли всі мої вирізки, я не хочу, щоб вони були в домі, де живе твоя Гала». Як тільки повернувся язик?!»

— Які сигари вважаються найкращими? — спитала Марі стюарда.

— О, на ваше запитання не можна відповісти однозначно, мадам… Дивлячись кому ви хочете подарувати їх. Якщо іспанцю, то найкраще «Гавана», якщо французу, то я радив би голландський «Кондор», чудовий тютюн, на бразільській основі, ну, а німцеві подаруйте «Упман», надійність фірми, гарна реклама…

— Подарувати я хочу німцеві: саме тому дайте мені дві коробки «Кондору».

— Прошу, мадам.

— А собі я візьму пляшечку «Розе».

— Прошу, мадам.

— Це все.

— Якою валютою ви платитимете?

— Марками.

Стюард витяг з кишені сорочки тоненький, завбільшки як сірникова коробка комп’ютер і, перерахувавши марки на франки, порадив:

— Краще платити франками, мадам, курс не на вашу користь, втратите близько сімдесяти пфенігів…

— Я переживу цю втрату, — відповіла Марі й відпила ковток рожевого вина; дуже терпке, пахне гірським вітром, полином і лавандою.

«Я скажу не так, — думала вона, — я просто подзвоню й скажу: «Мій друг потрапив у біду і тільки ти, тату, можеш йому допомогти, я знаю, ти завжди любив і любиш мене, і я теж тебе завжди любила й любитиму, як же мені не любити тебе, тату! Я дуже хочу, щоб ти це знав, ну, я така, нічого не вдієш, але я завжди любила тебе, тату… Якби ти міг послухати, що я розповідала про тебе Мігелю, як пишалася тобою, коли ти виступав у газетах з оглядами… Це я в усьому винна… Я настроїла проти тебе Ганса, він ще хлопчик і дуже любить маму, як же це дико — ревнощі дітей… А тато мене не ревнував… Ні, ревнував, але ховав це в собі… Коли в мене був роман з Робертом, він хотів з ним подружитися, щоб той відчув, чим ми живемо, став часточкою нашої дружби. Він не любив його, не вірив йому, вгадував у ньому чужу нам людину, та, коли я. сказала, що все одно буду з ним, більше не сперечався і робив усе що міг, аби мені було добре, аби я була поруч, нехай навіть з Робертом… Чому ж я так незлюбила Гала? Коли це сталося? Мабуть, того вечора, як ми зібрались у батька в номері у горах, а в нього почалася аритмія й Гала сказала, що він не питиме кави, я так ніколи не насмілювалась йому сказати, і мене покоробило, але ж вона була права, вона боялася за нього… Може, я тоді стала на диби, бо Клаус розповів мені про Гала жахливе, мовляв, і з тим вона спала, і з цим, і взагалі її салон краси насправді бордель і вона мріє вийти заміж за арабського шейха й виїхати до тепла, на віллу біля Персидської затоки… А я повірила. Як же я могла так легко повірити словам чужої людини і не повірити татові, коли він казав, що жінка, як і мужчина, не відповідає за минуле, це табу, тоді краще зразу розпрощатися, минуле належить кожному зокрема, тільки сьогоднішнє й майбутнє — двом… І тим, хто їх любить… Лише один тато може допомогти Мігелю, — знову сказала вона собі. — Тато завжди допомагав і не докоряв мені цим, він просто приходив, гладив мене по голові, називав рисеням і допомагав, приймаючи на себе всі мої провини й дурощі… Коли він розлучився з мамою, я сказала, що ніколи з ним не розмовлятиму, і він не дзвонив мені, а потім надіслав листа, боже, який це був лист! Скільки в ньому було доброти, туги, гумору… Так, я ревнувала його, але ж це йшло від любові, хіба не так? Я знала, як він дружив з Джо Дассеном, вони проводили вдвох багато часу, а потім, коли до Дассена прийшла посмертна слава — так часто у нас буває з співаками, як тільки помре, так усі й починають захоплюватися ним — і випустили його посмертну пластинку й касети, на яких було записано його останній вечір, і він розповідав про своїх друзів, він згадав багатьох, але не сказав про батька, мабуть, не захотів афішувати зв’язок з консервативним журналістом: як же так, тепер у моді ліві… Я після цього перестала слухати Дассена, дуже образилась за батька… А Гала я не могла простити того, що тепер ми з Гансом повинні ділити з нею нашого тата і не буде наших вечірніх розмов —

тато, Ганс і я, коли ми розуміли одне одного з півслова і сміялися від душі, згадуючи наші мандрівки, й перемивали кісточки знайомим, і завмирали, коли тато починав розповідати про те, над чим він працює… Але ж тато згодився, щоб мої друзі входили в наше коло, хоч Ганс був проти, він теж ревнував мене, як тільки може хлопчисько ревнувати сестру, а тато умовляв його й мирив з моїми друзями, бо хотів мені щастя… А я навіть не приїхала до нього й не спробувала пожити вчотирьох: він, я, Ганс і Гала; ні, сказала я, та й край… Господи, як же це страшно, коли батьки живуть окремо, ми, діти, завжди відчуваємо свою провину перед тим, хто нещасливий, і сердимося на того, кому всміхнулося щастя… Хемінгуей у своїх «Островах в океані» відмовився писати про дорослих дітей, вони були дорогі йому, поки маленькі, а потім, мабуть, вони теж не змогли простити йому кохання, жили собою, своїми мамами, з якими розлучився Хемінгуей, своїми ревнощами і образою… Хіба можна ображатися на батька? Господи, Мігель, — подумала вона, побачивши обличчя Санчеса, його ранню сивину й широко розставлені очі, добрі, беззахисні, й відчула запах його шиї, — у нього якийсь особливий запах, можна годинами лежати, пригорнувшись, і слухати його дихання, і гладити його плечі, вони в нього дуже сильні, а пальці тонкі, як у жінки, і він так само, як тато, любить гладити мене по щоці, а ранками чухати лопатки… Вперше тато почав чухати мені лопатки в горах, коли привіз у невеличкий пансіон, він був ще не добудований, крім нас там жила тільки одна сім’я, світла не було, і вбиральня на вулиці, і зорі сяяли, близькі, зелені й величезні, а мені здавалося, що круг нашого пансіону блукають рисі, і я страшенно боялась, а тато стояв біля мене, посміюючись: «Ох ти, моє полохливе рисеня…» Він брав мене з собою, коли я була ще зовсім маленька. Я лише тепер зрозуміла, чому він мене брав, хотів виробити в мені витримку і спокій, мама так піддається настроям — вранці добра, ввечері сердиться або плаче, — а він хотів, щоб у мене був стрижень твердості, вмій тримати свій настрій у кулаці, не в безповітряному ж просторі живеш… Він і в газету мене привів, щоб я навчилася жити серед людей, зберігав усі мої вірші, збирав кожну сторіночку, немов нянька, а я все хотіла їх спалити або порвати… Як він радів, коли Ганс написав своє перше: «Вітер і негода, зонтик полетів!» Тато тоді сказав, що хлопчика наділено даром, подібним до того, який вирізняє талановитих японських живописців чи поетів середньовіччя: в горах пройшла злива, і галузки вишень заіскрилися. Тато завжди повторює цей рядок середньовічного японця, і очі в нього стають зачудовані, як у Мігеля, боже мій, як чоловіки схожі на дітей, особливо коли на них дивиться жінка, яка любить… Ні, тато ніколи не здавався мені схожим на дитину, тільки Мігель; мабуть, через те я не змогла примиритися з Гала, для мене тато завжди був дуже сильним, дуже мужнім, тільки моїм… Діти — страшенні власники, вони більші власниця, ніж усі Рокфеллери і Круппи, невже це в них закладено від народження, раз і назавжди, і ніщо не зможе цього змінити? Бідолашна мамочка, — подумала раптом Марі, згадавши красиве обличчя сивої високої розповнілої жінки, — ну чому, чому ти не змогла зробити так, щоб тато лишився з тобою?! Чому не навчилася стримувати себе, прощати, чому ображалась за дрібниці, чому не бачила, як йому важко?! Не треба було мамочці говорити мені погано про тата… І він також даремно дозволяв собі це… Хоча й Мігель розповідав, як важко йому з матір’ю, вона його зовсім не розуміє, коли вони разом, смикає, а не встигне поїхати, кидається до телефону й дзвонить друзям: «Боже, як я тривожусь за хлопчика…» В нього з’явилися такі глибокі зморшки в куточках рота і так набрякають повіки, у рідного мого… Тільки б тато допоміг, він же знає все, тільки б він устиг йому допомогти, тато…»

Вийшовши з літака і поминувши паспортний контроль, Марі відчинила двері телефону-автомата й подумала, що батько знову врятував її: за ці сорок хвилин у польоті вона відійшла від безупинної тривоги за Мігеля; спогади рятують, особливо тоді, коли відчуваєш наближення чогось жахливого, непідвладного тобі, неминучого.

Набравши номер, вона почула голос Гала.

— Добрий день, — сказала Марі, — добрий день, Гала.

— Марі?! — в голосі жінки забриніла радість. — Верньє! — покликала вона. — Швидше, це Марі! Здрастуй, Марі, де ти?!

— У Парижі.

— Тато сидить у ванні й читає газети! Швидше приїжджай! Хочеш, я тебе зустріну? Ти обідала? В мене дуже смачна риба! Тато каже, ти її страшенно любиш! Він щойно знову згадував тебе…

Верньє вирвав трубку.

— Любенька моя, чудо моє, здрастуй, рисенятко, швидше приїжджай, ну, будь ласка… Чи… Ти не…

— Я їду, татку… Я щаслива, що побачу тебе…

Чоловік, який наглядав за Марі в літаку і тут, в аеропорту, дав їй змогу вийти із сфери спостереження, набрав номер і сказав:

— Вона поїхала до батька. Телефон…

Його перебили:

— Ми знаємо, спасибі.

Через двадцять хвилин, поки ще Марі не приїхала на рю Вашінгтон, двоє чоловіків піднялися на поверх, де була квартира Верньє, і прикріпили над одвірком його дверей крихітну чорну кнопку. Відтепер кожне слово, вимовлене там, буде записано на плівку.

75

26.10.83 (18 годин 05 хвилин)

Пепе поклав трубку і вийшов до сусідньої кімнати, там він поселив своїх нових гітаристів Ромеро й Боніфасіо; хлопці були мовчазні, двох слів за день не почуєш, сидять собі на стільцях та щипають струни; відчувають один одного надивовижу, навіть співати починають одночасно, неначе вгадують біотоки шкірою; грають чудово — немов водоспад, кожен струмінь окремо, а все одно разом, зграйно, моноліт.

— Збирайтеся, хлопці, — радісно сказав Пепе, — їдемо, Санчес послухає мене.

Ромеро й Боніфасіо відклали гітари; мулати були здоровенні, біцепси наче виліплені; Боніфасіо сів перед невеличким трюмо й став причісуватись; він робив це старанно, неквапливо, гладячи кучеряве волосся долонею, наче стримував його, так хазяїн гладить злого пса; Боніфасіо, здавалося, нікуди не збирався, сидів собі й причісувався; Ромеро потягся з хрускотом, узяв з маленького столика книжку, ліниво перегорнув сторінки і так само ліниво спитав: