Претенденти на папаху

Чорногуз Олег

— А що з ним? — несподівано заграв усіма барвами веселки Понюхно. Очі у нього засвітилися так, що можна було подумати: він однаково бачить і вдень, і вночі.

— А ви хіба не чули? Судять Сідалковського! Завтра продовження процесу.

— Що ви кажеш?..

Тепер Понюхно цвів червоним польовим маком. Він навіть не поцікавився, за що саме судять Сідалковського. Для нього не це було головним, а сам процес.

— Може, йому чимось допомогти треба?

— А чого ж, якщо у вас є дядечко у Верховному суді, то його ще можуть помилувати…

— Дядечка нема… Але, може, йому якусь

грошову премію, допомогу? Гарна ж він людина, — Іраклій Йосипович підняв склянку і подивився крізь неї на вікно. Нічого особливого у вікні не помітивши, окрім снігу, що тільки те й робив, що опускався згори донизу, тихо сказав: — Цокатися не будемо. А то ще почують. Стіни вуха мають. Їх багато, а пляшечка одна!

Понюхно випив. Очі його розширились від задоволення. Він якийсь час тримав рота закритим, ніби боявся випустити звідти дух мускату, а тоді для чогось крекнув і тільки після цього промовив, розриваючи друге слово навпіл:

— Ловкий на-пій! Я б його творцеві пам'ятника поставив.

— Це із своїх заощаджень? — уточнив Грак.

Понюхно глянув на нього, як дивиться прив'язаний бик на того, хто через паркан штрикає його шпичкою. Грак знав, чим такі ігри кінчаються, а тому швиденько заговорив:

— Поставили б пам'ятник у вигляді пляшки з-під шампанського? А замість корка — голова автора? — Грак про всяк випадок озброїв свою праву руку свіжим пончиком і подав його Понюхну.

Іраклій Йосипович глипнув на нього з-під ріденьких, але трохи насуплених брів, одразу розгладив їх, не помітивши на устах Грака анінайменшої ознаки кривляння, і перекусив пончик з таким розрахунком, щоб дістати й повидло, якщо його не забули туди вкласти.

— Гасло я вивісив, — сказав Грак, тримаючи напоготові й другий пончик. — Стратону Стратоновичу доповів. Сказав, що вивішували разом з вами. Подякував. Мамуня — гасло ж його — на честь такої події запрошує до себе в гості. Тим більше, що день вивішення гасла збігся з днем його народження. Так що не дуже вдома наїдайтесь, Іраклію Йосиповичу, — закінчив Грак і подав другий пончик. — То підемо, Іраклію Йосиповичу?

— Мгу-у! — проковтнув він нарешті перший пончик. — Підемо і…

— І нап'ємось по саму зав'язку, — додав Грак. «Якщо це трапиться, — подумав Іраклій Йосипович, — я тебе, кобилятинська гнидо, у витверезник запроторю! От і будуть тобі поруки… Я тобі ні казанка, ні фіндіпошівського скупердяя не подарую. Шампанським ти у мене не відкупишся…» А вголос промовив:

— Пій, Євмене Миколайовичу, пій!

РОЗДІЛ XXXI,

у якому дія переноситься до благословенної Вапнярки, куди їде Сідалковський з Ядвігою і чотирма квитками, де випікаються чебуреки, де лузають соняшникове насіння, де існує заклад по вдосконаленню жінок, де живе найінтелігентніший чоловік Іван Іванович і де завжди згадуються великі й малі філософи

Поїзд стугонів на захід. Сідалковський дивився у вікно купейного вагона і думав про те, що жінкам не все можна казати. Кожне

твоє слово вони часто сприймають за чисте золото, а на ньому ж інколи й позолоти нема. Така дивовижна увага й довіра зараз просто дратували його. А втім, це, може, й краще, що він сидить у купе, дивиться на телеграфні стовпи, обвислі під вагою інею, дроти між ними…

Ядвіга, як це властиво майже всім закоханим жінкам світу, була й справді аж надто уважна до нього. Тож і кинуту ненароком фразу одразу зафіксувала в своїй пам'яті.

— Мій коханий, — кинувшись йому на шию, защебетала вона. — Я взяла квитки. Ми завтра ж виїжджаємо!

Сідалковський розчепив її руки на власній шиї, відсторонив трохи від себе, заглянув у її великі голубі очі, ніби хотів там прочитати відповідь на запитання: «Куди, люба моя?»

— Завтра о десятій нуль-нуль. Для поїздки я все приготувала… Тепер ти щасливий, скажи мені, щасливий? — знову вчепилась вона йому за шию.

— Куди виїжджаємо? — вихопилося у нього. — В Європу?

— У Вапнярку, мій коханий. У Вапнярку. Ти ж сам казав: «Я так давно не був на могилі моєї матері». Тепер ми там побуваємо разом. Вона благословить нас. Ти більше не будеш мучитися…

Сідалковський помітно скис. Він сам збирався туди поїхати, навіть замовив гарну чавунну табличку з посрібленим написом: «Тут похована М. М. Сідалковська». Та все не було коли…

— У мене, мабуть, буде твій син, коханий… — припала Ядвіга до плеча Сідалковського.

— Після першого разу?! — запитав здивовано він.

— Дурненький, я кажу взагалі. А якщо конкретно, то ти гадаєш, після першого разу не може бути сина?..

Сідалковський мовчав. Бо в цей час пильно стежив за провідницею. Власне, не так за провідницею, як за її оригінальною ходою. Він підвівся, наміряючись вийти за нею в коридор. Таку рухливо-збуджуючу ходу він уже бачив минулого літа на Хрещатику. Євграф наздогнав ту, що її демонструвала, і, порівнявшись, уже хотів сказати їй свій черговий афоризм: «Коли я бачу таку чудову ходу, то мої очі сліпнуть», однак його зміряли таким ненависним поглядом, що Сідалковський мимоволі відстав…

— Може, — нарешті відповів він Ядвізі.— Тільки прошу тебе, не називай його моїм іменем.

— То є чому?

— Воно не оригінальне.

Жінки, як це повелося ще з прадавнього саду, по якому ходили Адам і Єва, в таких випадках роблять усе навпаки. Ядвіга, очевидно, не була винятком.

— Обов'язково назву, мій графе. Обов'язково! То є добре!

Сідалковський хоч і не хотів, але поморщився. Навіть чай, який принесла провідниця у бронзових підстаканниках, здався йому кавою, що пригоріла.

— Цей жарт не цікавий, Ядзю. Вигадай щось оригінальніше. У мене таке застаріле ім'я, що випускати з ним дитину у світ просто непристойно.

Але вона його більше не слухала. Коли провідниця вийшла, Ядвіга притулилась до нього й прошепотіла:

— Я взяла чотири квитки…

— Яких чотири? Навіщо?

— А щоб до Вапнярки ми їхали тільки вдвох… Який ти став нездогадливий, Сідалковський! Раніше я цього за тобою не помічала…

Вона раптом почервоніла. Сідалковський відчув себе зобов'язаним: треба відповідати взаємністю…