Пригода з "Кобзарем"

Мирний Панас

–  То так старців у нас називають,- каже Марта.

–  Я про старців не хочу читати! Подивлюся далі!.. Ось "Катерина"… Чуєш, Марто, "Катерина"? Хочеш - про Катерину прочитаю?
– питаю я, перегортаючи листочки в книжці, щоб дознатися, чи довга та "Катерина".

Не встигла Марта одказати, як я скрикнула:

–  О-о-о, довга яка! Давай коротшого пошукаємо… Ось-"Тополя". Це не довга. Читати "Тополю"?

–  Та читайте вже!
– нетерпляче відказує Марта.- А то як кинуться вас шукати, то так нічого й не прочитаєте.

Почала я читати "Тополю". І

короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона, покинувши вишивати і підвівши голову, дивилася у вікно, сиділа, наче закам'яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я вичитувати, як мати, невважаючи на журбу доччину, силувала її йти заміж за багача старого, як дочка з горя пішла до ворожки поворожити про милого… Пекучий жаль і гіркі сльози проймали мене. Як же почала я читати пісню, що дівчина, випивши зілля, заспівала, то мене наче хто здавив за горло… голос мій тремтить, бринять у ньому сльози, а Марта так і залилася ними! Як горох, посипалися вони в неї з очей та так і впали на роботу у п'яльцях. Мерщій вона підвела руки, ухопилася за виски долонями і закрилася від мене ними, щоб я не бачила, як вона плаче… Ледве-ледве дочитала я до кінця та й сама розплакалася.

Коли це - як стріль стрельнув!
– Марта кинулась і скрикнула:

–  Ой лишенько! Наші вернулися.

Зиркнула я у вікно, а Тришка як вітер промчався тройкою і вже привертає до рундука. Відразу не знать де й ділося наше горе й наші сльози, замість них страх опанував нас обох.

–  Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити?
– зашептала я, тремтячи уся.

–  Цитьте! Нікому не хваліться, як будуть питати,- витираючи сльози, швидко проказала вона, мерщій ухопила книжку, як кішка, стрибнула на стула й заховала книжку на грубі. Потім спокійно сіла за роботу, проказавши мені: - Ідіть стрівати своїх.

Витерши платком очі, я мерщій одщіпнула двері й чимдуж побігла стрівати папу й маму.

–  Отак!
– каже мама.- Не застали дома та й назад вернулися.

–  І краще,- одказує папа.- У гостях тільки б марно стратили день, переливаючи з пустого в порожнє, а дома сидячи, я сьогодні "Кобзаря" дочитаю.

"Господи! Що ж мені в світоньку робити? Як отого "Кобзаря" на місце положити, щоб папа не дізнався, що я його брала?"

–  А ти чого така розстроєна?.. Плакала?
– глянувши на мене, питає мама.

Коли це біжить Гриць, радий та веселий, і почав розказувати мамі, як ми в піжмурки грали і як фрей-лен Луїза так і не знайшла мене.

Фрейлен Луїза почала розказувати мамі, як ми по-чесно вели себе та як гарно гралися.

Мама радо слухала те оповідання гувернантки. Вона завжди була рада, як їй вихваляли нас, а не гудили.

–  Вот умные дети! Так всегда ведите себя, чтобн другие бьіли вами довольны!
– гладячи нас по головах, казала вона.

Мама розказувала нам, як вони їздили, яка тепер дорога гарна - хоч котися!
–

і яка вона рада, що проїхалася в санях по снігу.

Коли це увіходить до нас папа затурбований.

–  Чи ніхто не брав у кабінеті книжки?
– питає.- Лежала на столі, а тепер немає.

–  Якої книжки?
– спитала мама.

–  Та все ж тієї, "Кобзаря"!
– сердито одказує папа.

Ми з братом зглянулися й поопускали очі… Я чула, як у мене серце билося!

–  Ми в кабінет не ходіл,- здвигнувши плечима, одказала фрейлен Луїза.- Ві, деткі, в кабінет не біл?
– повернулася до нас.

–  Я хоч і був, а книжки ніякої не брав і не бачив,- одказав сміливо брат по-французькому.

–  І я не брала,- ледве чутно вимовила я.

–  От дивіться: і злодія не було, і батька вкрадено!
– жартівливо сказав папа і пішов від нас у дівочу допитуватись, хто з дівчат прибирав у кабінеті, чи не перекладали, бува, книжок із столу на яке друге місце.

Я сиділа, як на вугіллях, і, не слухаючи, що говорила мама, дослухалася, як папа турбувався, розшукуючи книжки.

–  І, певно, ти, Грунько, прибираючи в кабінеті, зняла її з столу й ткнула куди між другі!- їй-богу, барин, я нічого не перекладала,- божилась Грунька.

–  Не перекладала!
– перекривив її папа.- А де ж вона поділася? Іди собі геть!
– сердито промовив він і почав перебирати книжки, що лежали у нього в кабінеті на етажерці. Чутно було, як він виймав їх, стукав одну об другу, перегортав листочки, роздивлявся й знову клав на місце. Потім увійшов до нас.

–  Усі книжки передививсь, а "Кобзаря" нема!
– сумно вимовив він.- Видно, якісь рукаті коти були!
– додав, сідаючи біля нас.

–  Не велика шкода, як і пропала,- усміхаючись, вимовила мама по-французькому.- Пейзан ніколи нічого доброго не напише.

–  По-твоєму, пейзан і не чоловік!
– неласкаве одмовив папа.

Тут саме увійшов лакей закликати до обіду. Ми всі встали й пішли до столової. Папа посліднім звівся і йшов позаду нас, хмурий та задуманий.

Увесь обід він був таким, мало що їв і, як сич, надувшись, сидів. Я раз по раз боязко позирала на нього; мене страшенна досада розбирала, що я йому заподіяла такого жалю, та ще й не призналася. А тепер уже пізно було, треба було одмовчуватись і далі таїтись. Це мене найбільше всього клопотало, і я дуже невесела сиділа за столом.

–  Що це ти? За книжкою так зажурився?
– під кінець обіду питала мама в папи.

Папа якось безнадійно махнув рукою, встав і, не дожидаючи кінця обіду, пішов до кабінету.

На велику силу діждала я, коли почали всі з-за обіду вставати, і мерщій побігла до себе в хату.

–  А папа дуже журиться, що книжка пропала!
– замовила я до Марти.

–  Журиться?
– перепитала вона, зазирнувши в мої засмучені очі.- Та й ви трохи не плачете? Панночко моя люба!
– весело затараторила вона.- Не дивіться так сумно, щоб не помітили, що ви книжку взяли. А ми ту книжку крадькома знову положимо там, де вона й лежала. Який тоді буде радий барин, що знайшлася!