Пригоди барона Мюнхаузена
Шрифт:
Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки одривається ґудзик і, мов куля, летить просто у звіра. Звір падає на місці, вбитий дивовижним ґудзиком.
Ця куртка й зараз на мені.
Ви, здається, мені не вірите, ви посміхаєтесь? Але погляньте-но сюди, і ви переконаєтесь, що я кажу вам чистісіньку правду: хіба ви не бачите на власні очі, що тепер на моїй куртці залишилося тільки два гудзики? Коли я знов ітиму на полювання, я пришию до неї дюжин зо три.
Ото заздритимуть мені інші мисливці!
КІНЬ
Здається, я ще нічого не розповідав вам про своїх коней?
Тим часом у мене й з ними траплялося чимало дивовижних пригод.
Було це в Литві. Я гостював у приятеля, який страх любив коней.
І ось, коли він показував гостям свого найкращого коня, яким найдужче пишався, кінь зірвався з вуздечки, збив з ніг чотирьох конюхів і помчав двором, як навіжений. Усі з переляку розбіглися.
Не знайшлося жодного сміливця, що зважився б підступити до розлюченої тварини.
Тільки я не розгубився, бо, наділений великою хоробрістю, змалку вмію загнуздувати найдикіших коней.
Я миттю скочив коневі на спину і враз приборкав його. Відчувши мою міцну руку, він одразу скорився мені, наче мала дитина. З тріумфом об'їхав я увесь двір, і раптом мені закортіло показати свою вправність дамам, що сиділи за чайним столом.
Як же це зробити?
Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і, як вихор, влетів до їдальні.
Жінки спершу дуже полякались. Але я змусив коня вискочити на чайний стіл і так спритно прогарцював серед чарок і чашок, що не розбив ані чарочки, ані найменшого блюдця.
Це дуже сподобалося дамам; вони почали сміятися і плескати в долоні, а мій приятель, зачарований моєю нечуваною спритністю, просив мене взяти цього чудового коня в подарунок.
Я дуже зрадів такому подарункові, бо збирався на війну і давно підшукував собі скакуна.
За годину я вже мчав на новому коні в напрямі Туреччини, де саме точилися жорстокі бої.
ПІВКОНЯ
В боях я, звісно, відзначався одчайдушною хоробрістю і попереду всіх налітав на ворога.
Якось після гарячої битви з турками захопили ми ворожу фортецю. Я перший удерся в неї і, прогнавши з фортеці всіх турків, під'їхав до колодязя – напоїти розпаленого коня. Кінь пив і ніяк не міг напитися. Минуло кілька годин, а він не відривається від колодязя. Що за знак? Я був здивований. Але раптом позад мене почувся дивний плюскіт.
Я оглянувся і від подиву трохи не впав з сідла.
Виявилось, що вся задня половина мого коня була геть відрізана і вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі. Від цього за моєю спиною стояло широке озеро. Я був приголомшений. Що за дивина?
Аж ось під'їхав до мене один із солдатів, і загадка враз розкрилася.
Коли я помчав за ворогами і вдерся у браму
турків ударами копит, а потім побігла на сусідній луг.
– Вона там пасеться й зараз! – повідомив мені солдат.
– Пасеться? Не може бути!
– Подивіться самі.
Я помчав на передній половині коня до лугу. Там я справді побачив задню половину коня. Вона мирно паслася на зеленому моріжку.
Я мерщій послав по військового лікаря, і він, не довго думаючи, зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими прутиками, бо ниток у нього напохваті не було.
Обидві половини чудово зрослися, а лаврові прутики пустили коріння в тіло мого коня, і через місяць у мене над сідлом заплелася альтанка з лаврового гілля.
Сидячи в цій затишній альтанці, я вчинив не один дивовижний подвиг.
ВЕРХИ НА ЯДРІ
А втім, у війну мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах.
Було це так.
Ми облягали якесь турецьке місто, і треба було нашому командирові довідатись, чи багато у тому місті гармат.
Але в усій нашій армії не знайшлося сміливця, який погодився б крадькома пройти у ворожий табір.
Найсміливішим, звісно, виявився я.
Я став біля велетенської гармати, що обстрілювала турецьке місто, і, коли з гармати вилетіло ядро, я скочив на нього верхи і хвацько помчав уперед. Усі в один голос вигукнули:
– Слава, слава, слава, бароне Мюнхаузен!
Спершу я летів залюбки, але коли вдалині замріло вороже місто, мене обсіли тривожні думки!
“Гм! – сказав я собі.– Улетіти-то ти, напевне, влетиш, але чи пощастить тобі звідти вибратися? Вороги не будуть панькатися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузене, треба тобі повертатися, поки не пізно!
У цю мить повз мене пролетіло зустрічне ядро, що його пустили турки в наш табір.
Не довго думавши, я пересів на нього і, мов ніде нічого, полетів назад. Звісно, під час польоту я ретельно перелічив усі турецькі гармати і привіз своєму командирові щонайдокладніші відомості про ворожу артилерію.
ЗА ВОЛОССЯ
Взагалі, під час цієї війни зі мною було чимало пригод.
Якось, рятуючись від турків, спробував я перескочити болото верхи на коні. Але кінь не доскочив до берега, і ми з розгону шубовснули у рідке багно. Шубовснули і почали тонути. Порятунку не було.