Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
Шрифт:
— Не я, а люди.
— Але чи можна вірити біблії? В біблії, наприклад, сказано, що людину створив бог з глини, але ж ви всі знаєте, що це не так. Чарлз Дарвін довів, що людина виникла внаслідок розвитку з одноклітинного організму, що «творення» людини тривало не один день, а сотні мільйонів років. Так?
— Дарвін, безперечно, правий,— погодився кіт-підлабузник!.— Але все ж таки звідки з'явився світ?
— Він існував вічно,— сказав я.
— Як це?
Всі притихли, чекаючи, що я відповім. Питання справді було важке тому, що треба було відповісти популярно, так, щоб зрозуміли
— Так, припустімо, що бог створив світ. Тоді скажіть, а що було до того, як він почав творити? — запитав я.
— Що було? Нічого не було!
— А як уявити собі оте «нічого»?
— Дуже просто. Ото стоїть комора. Уявіть собі, що комори немає. Оце і буде «нічого»! — Підлабузник зареготав, вдоволений своєю відповіддю.
— Пробачте, шановний друже,— урвав я його регіт,— Але ж комора займає певний простір. Якщо комору знищити, то залишиться місце, яке вона займала, залишиться простір. Так?
— Тільки простір! — погодився кіт.
— Значить, простір існував до того, як ваш бог почав творити світ?
Мій опонент мовчав...
— Ну, кажіть, чого ж ви мовчите?
— Існував.
— Завжди існував?
— Завжди.
— Оце й є вічно! — засміявся я. — Зрозуміли, що таке «вічно»?
— Зрозуміли! Зрозуміли! — загукали всі, в тому числі й кошенята.
— Виходить, що простір міг існувати вічно, а решту всесвіту треба були творити комусь? Де ж логіка? — Я чекав відповіді., але, звісно, не дочекався.— Ні, дорогий колего, бог тут ні до чого. Бог тут зайвий. Всесвіт існував вічно. Бог — це вигадка. Бог — це ваша темнота, ваша неосвіченість!
Злам у настрої присутніх був безперечний. Навіть старий Ничипір дивився на мене з повагою, а стара кішка незрозуміло розводила лапами. Коли я й не зробив її атеїсткою, то віру в бога похитнув неабияк!
Було помітно, що всі дуже стомилися від незвичайного розумового напруження, і я вирішив не читати другої лекції, а звернувся з закликом стежити за Пуголовицею. Коротко розповівши, в чому справа, я запропонував таку резолюцію: «Всім котам, кішкам і кошенятам об'єднатися для боротьби проти браконьєрів. Звернути особливу увагу на Пуголовицю-Петренко, встановивши за ним неослабний нагляд».
— У мене невелика поправка! — підняв лапу кіт-підлабузник. Я пропоную першу фразу резолюції подати в такому вигляді: «відзначаючи заслуги особисто товариша Лапченка, всім котам...» і далі, як було запропоновано.
— Правильно! Правильно! — загули всі.
Якусь мить я внутрішню боровся. Лестощі вершковою сметаною вливалися в душу, але я встояв.
— Ні! — сказав я твердо,— Не особиста слава, а діло найдорожче мені! Я проти такого додатку до резолюції! Що сталося з аудиторією, не можна описати: всі нявкали, кричали, аплодували з таким захопленням, що я мало не заплакав. Але найбільшу радість подарував мені Ничипір. Він підійшов до мене і подав мені лапу:
— Друже Лапченку! Пробач мені. Я був неправий. Потім він швидко повернувся і всією тушею насів на кота-підлабузника. У повітря полетіла шерсть, а на землю закапала кров. Хтось крикнув котові-дворушникові, коли той, вирвавшись з пазурів Ничипора, дременув з лекції:
—
Ця репліка потонула в реготі.
Коли галас стих, я оголосив про закінчення лекції. Дехто побіг додому, дехто пішов ловити мишей, а частина публіки залишилася тут. Між нами зав'язалася розмова на літературні теми. Той котик, що скликав на лекцію (його звали Сіренький), підсів до мене ближче.
— Чому ви так мало спинилися в своїй лекції ка сучасній літературі? — спитав він мене і, не чекаючи відповіді, зробив стислий огляд художніх творів для дошкільнят, де героєм був кіт.
— Звідки ви так чудово знаєте літературу? — здивувався я,— Чи не збираєтесь ви захищати кандидатську дисертацію на цю тему?
— Ні. Я просто працюю в дитячому садочку,— скромно відповів Сіренький, почервонівши від моєі похвали.
— А ще що ви читали? — поцікавився я.
— Я хотів почитати «І один у полі воїн», але вона весь час на руках. Сьогодні її нарешті дочитала мадам Рабурденко, і сьогодні ж почну читати я. Власне, ми читатимемо вдвох з вихователькою дитячого садка,— уточнив він.
— А хто ця мадам?
— Наша лаборантка.
— Добре, коли б організувати нагляд і за нею,— сказав я. Сіренький відповів слухняно:
— Буде зроблено.
Вечоріло, і професор, можливо, турбувався, що мене так довго немає. Я попрощався і пішов додому.
ЯК ОДЕРЖАТИ ЗАЙВІ 10 000 КІЛО РИБИ
Увечері, сидячи з професором і директором господарства за чаєм, я дізнався про цікаву річ. Виявляється, що можна викликати нерест коропів майже на цілий місяць раніше, ніж це буває звичайно. Спочатку я не надавав цьому ніякого значення. Ну й нехай на місяць раніше, так що?
Аж ні. Коли короп виметає ікру на місяць раніше, то його потомство ростиме до початку зими не 5, а 6 місяців! Якщо годувати коропенят, кожне збільшить свою вагу за цей місяць на 100, а то й більше грамів. А коропеня ж не одно! Полічіть, скільки буде прибавки на один мільйон?
Десять тисяч кілограмів прибавки! Десять тисяч кілограмів риби!
— Організуймо ранній нерест! — скрикнув я, але, як і звичайно, професор не зрозумів мого вигуку.
— Привабливо, але ж... — тяг професор.
— Наше господарство вирощує не лише мальків для Дніпровського моря. Воно має завдання вирощувати і рибу на продаж!— доводив директор.
— Так, так... — знову тяг професор.
— Так у чому ж річ? — знову не витерпів я.
Виявляється, що ранній нерест відбувається тоді, колі в ставку тримають разом і коропів, і коропих. Нерест відбувається за несприятливих умов, багато ікри гине, встановити якийсь контроль неможливо.
— Боже! — нявкнув я,— Одна коропиха мече в середньому 450 тисяч ікринок! У нас у господарстві понад тисячу дорослих коропів, або, як ви кажете, маточного поголів'я риби. Пустіть 50 коропих та 100 коропів в один ставок, а нерест решти контролюйте. 50 коропих дадуть 23 з половиною мільйонів ікринок. Коли з цієї маси виживе лише двадцята частина, то матимемо понад мільйон коропенят, які важитимуть на 10 тисяч кілограмів більше, ніж коропенята пізнього нересту.