Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
Шрифт:
Перевозити живу ікру, звичайно, не так легко, як ту, що для їжі. Головне, щоб вона залишилась живою, а для цього треба, щоб вона, по-перше, не висохла і, по-друге, щоб не зіпсувалась від тепла. Живу ікру не можна перевозити в бочках! Ікра дихає, і їй потрібне повітря. Перевозять ікру в кошиках.
Я спостерігав, як готували ікру в дорогу, і робітники, не знаючи, який я високосвідомий, дивувалися, що я не пробую вкрасти ікри. Урок з судаком не минув для мене даром!
Ми наставили повний
За той тиждень з хвостиком, що ми пробули в Херсоні, береги моря повеселішали — зазеленіла ярина, піднявся соняшник, а озимина була така, що в ній могла сховатися гава.
Ікру ми довезли благополучно. Частину її ми поставили в ставок прямо в кошиках.
Хоч мені не терпілося побачитися з своїми друзями і дізнатися про новини, та я не покинув ікри, поки її не поставили на місце. Я можу потерпіти, а ікра — продукт, що швидко псується. Простеживши, що вся ікра у воді, я попростував додому. Приємно було усвідомлювати таке моральне зростання. Боже мій, а який я був раніше!
Та ось і виселок. Тільки тепер я зрозумів, як я скучив за домівкою. Стоячи серед двору, я мало не заплакав з радощів. Та ці почуття потьмарив Пуголовиця, що перший потрапив мені на очі. Він глянув на мене з ненавистю.
— Приїхав? — прогугнявив він.
— Приїхав! І ти скоро відчуєш це! — нявкнув я і сховався за паркан.
Побачення з Костем і його родиною я відкладав, бо була неділя і Леночка сиділа дома. У дітей кепська звички виявляти свою прихильність до кота, хапаючи його за хвіст. Отож спочатку я подався до Сіренького.
Я здибав його біля контори і, привітавшись, з тривогою ждав, що він мені розповість. Раніше Сіренький за хвилину наторохтів би мені цілу купу новин, а тепер лише кинув:
— Готується диверсія.
— Докладніше,— попросив я.
— Волок Ракші викрадено.
— Ну, ну — підганяв я його.
— Волок передано Ракші вчора о 23 нуль-нуль.
Я, здається, почав розуміти, в чому річ, і, засміявшись, спитав:
— Сіренький, чи ти часом не захопився пригодницькою літературою?
— Так! Я прочитав роман Юрія Дольд-Михайлика «І один у полі воїн» і не вбачаю в цьому нічого поганого.
— А те, що тобі було доручено, ти читав? Ти читав листи до Пуголовиці?
— Безперечно. «Тітка» вже приїздила один раз.
Я задумливо почухав себе за вухом.
— Блохи? — без усякого співчуття, що личило б до такого запитання промовив він.
— Ні, це звичка чухати за вухом, коли збираєшся з думками. Сіренький, що задумали Пуголовиця і Ракша?
— Що можуть задумати два злодії? — відповів запитанням на запитання Сіренький.
— То які ж новини?
— Є новини про Пуголовицю.
— Та не тягни ти! —
Та мій тон не вплинув на Сіренького.
— Веремієнко! — промовив він таємничим тоном.
— Що?
Веремієнко був молодий шофер, що водив живорибну цистерну.
— Він потяг двох коропчуків.
Я скорботно скривився. Я вірю в людину, і кожен вчинок, який принижує її, мене глибоко ображає. Тим більше, що Веремієнко — комсомолець. Мабуть, скорботний вираз моїх очей вплинув-таки на Сіренького, і він почав розповідати швидше:
— Це побачив Пуголовиця-Петренко і настрахав його, що заявить дирекції і в комсомол. Веремієнко почав виправдуватись.
Він сказав, що не думав красти, що взяв бракованих коропів і збирався заплатити за них комірникові завтра, бо сьогодні той вихідний.
«Думав», «збирався», «хотів»... А зробив, як паразит! Таке буває в житті! Я навіть зітхнув, подумавши про це.
— І що ж сказав Пуголовиця на виправдання Веремієнка? Як ви думаєте? — тоном героя пригодницького роману спитав мене Сіренький.— Ви знаєте?
— Знаю,— відповів я спокійно.
— Ви знаєте, що сказав Пуголовиця Веремієнкові? — перепитав він, витріщивши очі, які враз втратили холодність і стали такими наївними, як раніше.
— Так, я знаю, що сказав Пуголовиця Веремієнкові,— відповів я теж тоном героя пригодницького роману. Вражений моїми словами, Сіренький перестав грати роль і спитав мене, як звичайний кіт.
— Що ж він сказав?
— Пуголовиця-Петренко запропонував Веремієнкові возити крадену рибу до міста, там продавати, а гроші ділити навпіл. Ось що сказав Пуголовиця.
Сіренький закляв на місці і з побожним жахом дивився на мене.
— Як ви взнали про це?
— Я знаю Пуголовицю, і для мене так само легко сказати наперед про його вчинки, як спіймати мишу, яка вискочила з нори.
Коли здатність говорити повернулася до Сіренького, він знову вигукнув тоном героя пригодницького роману: — Але ви не знаєте, що відповів йому Веремієнко!
Сіренький вірив у добро. По його голосу я відчув, що Веремієнко одмовився від мерзотної пропозиції. Я мовчав, зважуючи свою відповідь.
— Що сказав Веремієнко? — підганяв мене юнак.
— Він сказав, що не піде на злочин!
— Ні! — підсік мене Сіренький.
— Ні? — болісно скривився я.
— Ні! — Сіренький витримав паузу і, навтішавшись з мого розгубленого вигляду, розповів: — Він нічого не сказав. Він мовчав, тримаючи в руці двокілограмового коропа. Потім розмахнувся і дав цим коропом Пуголовиці по пиці!
Сіренький реготав, задоволений з мого остовпіння, а я, отямившись, ледь не заплакав з радощів.