Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
Шрифт:
Я повільно попростував до Ракші, щоб простежити, куди він везтиме крадену рибу. Я знову зліз на дах і, вмощуючись спати, з задоволенням подумав: «Дорого ж ви заплатите за цю рибу!»
Але сон не йшов. Я уявляв ставок, чудових красунів коропів, яких так уважно відбирали на розплід, уявляв пики браконьєрів — вдоволені, хижі, огидні, і мені так ставало погано на душі, що хотілось плакати. Тоді я згадував про лист, вкинутий у поштову скриньку, і настрій мені трохи кращав.
Десь перед світанком загурчала автомашина, але не спинилась біля Ракшиного
Що там діється? Чи не придумав чогось Грей?
Коли ми проїздили біля ставка, я сплигнув на землю і подався до садиби нашого рибгоспу.
ПЛАН «ЛЕГЕНДА»? HІ!
У рибгоспі щось сталося. Серед двору стояла чужа «Побєда», біля контори товпилися люди, коло дверей комори стояв вартовий з рушницею. Серце мені радісно закалатало. Мій лист уже надійшов!
Я пошукав очима Сіренького і, не знайшовши, попростував до кабінету директора, де теж стояв вартовий з рушницею. Мені захопило дух. За столом сидів старшина міліції, перед ним — Ракша.
Директор, старший вартовий і Сіренький сиділи біля старшини і допомагали йому допитувати злодія.
— Наслідки мого плану «Легенда»,— промовив Сіренький, показуючи на спійманого Ракшу.
— Що?! — витріщився я.
— Коли ви поїхали, кинувши мені незрозумілі слова про свій план «Блискавку», у мене виник план «Легенда». Як бачите, він спрацював непогано!
— Це наслідок мого плану «Блискавка»!
— Слідство починається. Послухаємо. Я певен, що це результат мого плану.
— В чому ж він полягав? — холодно спитав я. — Просто, як все геніальне! Ми забули про одну річ. Існує легенда, за якою, коли кіт або кішка перейде дорогу людині, то тій не пощастить. Я вирішив скористатися з цієї легенди і перебіг дорогу Пуголовиці, а потім — Ракші. Зробивши це, я спокійно пішов спати. І от наслідки!
На якусь мить у мене ворухнулась заздрість, що Сіренький так легко і так дотепно знайшов засіб боротьби з ворогами, але тільки на мить. Уже через секунду, закликавши на допомогу свою свідомість, я сказав Сіренькому:
— Ой, Грей! Який же ти наївний! Це звичайний забобон, якому вірять лише старі бабусі і шофери. Послухай, що я зробив, — І я стисло розповів про всі нічні події.
Та Сіренький затявся. Ми трохи посперечалися і вирішили послухати допит, щоб з'ясувати, чий же план спрацював. Тим часом міліціонер допитував Ракшу.
— Звідки ви знаєте Петренка?
— Я підвозив його якось на автомашині і познайомився...
— І ви йому запропонували покрасти коропів? Покрасти державне майно?
— Ні, це він мені запропонував. Сіренький штовхнув мене під бік:
— Чуєш?!
— Ви знаєте, що риба, яку ви намірялися покрасти, племінна, призначена для розведення і зариблення Дніпровського
— Ні, не знав.
— Може, й Петренко не знав? — вкинув слово старший вартовий.
— За Петренка не скажу,— ніби не помічаючи глузування, відповів Ракша.
— Ага, не знали... — промовив міліціонер і, допитливо глянувши на Ракшу, несподівано спитав: — Ракша, вас уже раз спіймали на крадіжці державного майна?
Я чекав, що злодій знітиться, але він відповів цілком спокійно, навіть зухвало:
— То інша річ. Я своє відсидів.
— Але нічому не навчилися. Знову схотілося в тюрму?
— Це мене проклятий Петренко спокусив. Каже, розбагатіємо.
Я уявив собі, як клепатиме на Ракшу Петренко-Пуголовиця, коли допитуватимуть його, і злорадно всміхнувся. Одначе дивно! Чому Петренка міліціонер називає Петренком?
— Де ви думали продати крадену рибу?
— Не знаю. Це все Петренко.
— Ти що? Дурником прикидаєшся? Де ви думали збути рибу? Ракша засовався.
— Збиралися відправити в Харків машиною.
— Отак і казав би! А на чиїй машині ви приїхали грабувати? Хто був з вами ще? Хто ті, що втекли з машиною?
— Найняв на шосе. Не спитав — хто.
— Вони ж знали, що риба крадена?
— Вони не спитали, а я не сказав.
— Признавайся, Ракшо! Краще признавайся!
— Мені нічого признаватися. Я все сказав.
— Дивись, коли чесно признаєшся, покарання буде легше.
— Я все сказав.
— Ну, що ж! Тобі видніше...— Старшина записав усе до протоколу, дав розписатися Ракші і наказав відвести його, щоб почати допит Пуголовиці.
— Попався, катюго! — промовив я замість привітання, коли його ввели.
Він похмуро озирнувся і похнюпився.
— Ваше прізвище? — почав старшина.
— Хіба ви не знаєте? — зиркнув спідлоба злодій.
«Ось коли міліціонер назве його справжнє прізвище! Ось коли в тебе полізуть рогом очі!» — зловтішався я.
— Ваше прізвище! — твердо повторив міліціонер.
— Петренко Сидір Петрович.
Я чекав глузливого погляду старшини, але він схвально кивнув і провадив:
— Звідки ви знаєте Ракшу?
— Він підвозив мене якось до міста...
— І він підбив вас на крадіжку?
«Ось зараз почне топити друга!» — подумав я, але те, що сказав Пуголовиця, примусило мене широко розкрити очі.
— Ні, — сказав злодій. — Це я його підбив на злочин. Каюсь, винен! Мене спокусили.
— Хто?
— Шофер Веремієнко.
Директор, старший вартовий і Сіренький чмихнули, але міліціонер суворо глянув на них.
— Як же він вас спокушав?
— Каже, давай покрадемо коропів, відвеземо на базар, а гроші — пополам.
Старшина моргнув вартовому, той вийшов і через хвилину повернувся з Веремієнком.
— Він запропонував вам пограбувати ставок? — спитав старшина.
Оцей самий,— зухвало дивлячись на хлопця, твердо відповів Пуголовиця.
Веремієнко на мить остовпів, потім його лице розпливлось у посмішці, і він промовив до Пуголовиці: