Пригоди Електроника
Шрифт:
Одна лише незручність непокоїла Сироїжкіна: його білий халат має бути завжди ідеально чистий. Будь-яка порошинка, пушинка, звичайний пил могли зіпсувати під час складання всю машину. А стежити за якимись пушинками й порошинками — це не для Сироїжкіна.
Учні-програмісти проводили шкільні години інакше: на дошці й на папері атакували рівняння й задачі. Адже мовою математики вони мали подавати робочі програми для тих машин, що їх збирали монтажники. Можливо, на перший погляд це було не так цікаво, як створення всемогутніх автоматів, але математики з великим запалом вели бої. Вони ні за що на світі не проміняли б свою зброю — теореми й формули — і дуже пишалися, коли виходили переможцями.
Отже,
А потім зовсім непомітно пристрасть до математики згасала, і Сироїжкіна притягували, як магніт, двері лабораторій. Вибравши зручний момент, він заходив до них разом з чужим класом, сідав у куточку, спостерігав, як возяться з деталями старші учні. Співає-гуде пісню лічильна машина, горять вуглинки її очей, і Сироїжкіну почувається добре.
Після таких захоплень технікою неминуче бувають неприємності: батько мусить розписатися у щоденнику. Павло Антонович докірливо дивиться на сина й хитає головою.
Сергій відвертається, уважно вивчає книжкову шафу, знизує плечима:
— Ну, не вийшла задача… Що ж тут такого? Безглузді пішоходи. Ідуть, відпочивають, сідають на поїзд…
— А тепер ти її розв’язав?
— Розв’язав, — безрадісно каже Сергійко. — Взагалі не можу я довго марудитися з рівняннями… Голова болить.
Але ніякі відмовки не допомагають, доводиться сидіти над задачником. Сергійко читає і перечитує п’ять рядків про садівника, що зібрав багатий урожай яблук і груш, а сам думає про собаку, який у темряві довго біг за ним. Сергійко тихенько свистів йому й весь час оглядався: чи біжить? Собака то трюхикав слідком, то зупинявся, сідав і якось тоскно дивився на Сергійка. Пес мав білий трикутник на грудях, одне вухо стирчить, а друге наче зламане посередині.
Біля під’їзду Сергійко приготувався взяти його на руки, але він чогось злякався, відскочив і побіг геть.
Сергійко знову втупився в задачник, качає по столі ручку. Потім згортає книжку, швидко складає все в портфель. Він знайшов найпростіше рішення: “Спишу в Професора”.
Професор, або Вовка Корольков, — сусід Сироїжкіна по парті. Його зошити — хоч зараз на виставку чи в музей: ні плям, ні виправлень, тільки акуратні дрібні літери й цифри. Та й самого хазяїна зошитів можна демонструвати в музеї. Професор знає геть-чисто про все, починаючи під молюсків і кінчаючи космосом. Але він не хизується, ніколи не задирає носа перед товаришами. Для нього найголовніше в житті — це математика. Побачивши якесь рівняння, Професор забуває про все на світі. Щоправда, коли Сергійко не може впоратись із задачкою, Професор спускається зі своїх висот і підказує розв’язання. Для цього його треба добряче штовхнути у бік.
Проте особливої дружби між сусідами не було. Професор дружив з Макаром Гусєвим, що сидів на першій парті й затуляв іншим добру чверть дошки. Кумедна це була пара: худий, блідий, найменший у класі Професор, відомий запусками саморобних ракет, різними хитромудрими вигадками, і здоровенний, рум’яний, з кулаками, як диньки, Макар Гусєв. Він, Макар, прославляв свого приятеля, а іноді навіть подавав йому несподівані ідеї: пропонував майструвати лижі з моторчиком, варити лимонну олію тощо. Макар теж не мав жодних сумнівів щодо, свого майбутнього. Коли йшлося про це, він демонстрував свої м’язи й казав: “Певна річ, возитимуся з машинами. От у Професора голова особлива. Хай
Якщо Сергійко симпатизував Професорові, то здоровань Гусєв попсував йому немало крові. Сергійчине прізвище з першої ж зустрічі здалося Макарові надто кумедним і потім просто не давало йому спокою, ніби лоскотало.
— Привіт, Сироїжкін! — баском кричав ще здалеку Макар. — Сир їси чи не їси?
Коли Сергійко відповідав, що він не їсть, Макар вів далі:
— Тоді ти маєш бути Сироніжкін, Сироручкін або Сировушкін!
Сергій пробував відповідати ствердно, але й після цього Макар не заспокоювався і виголошував:
— Увага! Іде Сир Сирович Сиров, він же Сергійко
Сироїжкін, великий знавець і любитель усіх сортів сиру в усьому світі. Скажіть, будь ласка, що ви їли на сніданок?
І тоді Сергійко вирішив нічого не говорити й мовчки піднімався у клас.
Гусєв не відставав від нього ні на крок.
— Слухай-но, як тебе — Сироочкін? Я вчора забув твоє прізвище й мучився всю ніч. Сирокішкін? Сиромишкін? Сиросороконіжкін?
Іноді Сергійко так злився на причепу, що ладен був його вдарити. Але починати першому не хотілося, а здоровань ні з ким не бився. Залишалося перейняти метод у супротивника. І Сергійко на уроках обережно водив крейдою по Макаровій спині — адже вона маячіла просто перед ним. Клас посміювався, споглядаючи слово “Гусак”, а Макар підозріло оглядався. На перерві він ганявся за Сергійком, однак спіймати проворнішого за себе кривдника не міг і здалеку погрожував кулаком-динькою.
Ці маленькі кривди миттю забувалися, припинялись короткі сутички в кутках, коли з’являлися Віктор Попов і Спартак Недєлін з дев’ятого “А”. При всьому бажанні не можна було знайти у школі такої людини, яка не знала б видптних математиків. Про них складали легенди. Хлопчаки табуном ходили слідом за знаменитою парою і передавали и один одному новини:
— Хлопці, Недєлін подужав надзвичайну нерівність! Усі старались — і нічого, а він узяв і подужав. А Спартак зате довів найважчу теорему!
Проте знаменитості не звертали ані найменшої уваги на пишний почет. Вони неквапливо прогулювалися залою і загадували один одному музичні задачки: тихенько насвистували або наспівували мелодії і відгадували композитора. Потім дзеленчав дзвоник, двері дев’ятого “А” зачинялись, і Школа чекала новин.
Новини були найрізноманітніші:
— Чули? Недєлін увесь урок з учителем сперечався. Той доводить своє, а цей — своє. Так аж до дзвоника й Говорили.
— Добре йому, він усе знає. А тут не встигнеш спокійно посидіти на місці, як уже тягнуть до дошки.
— Бачили, Спартак одягнув червону майку? Під сорочкою просвічується. Знову заб’є голи біологам!
— Ну й що? Там навчаються самі дівчата. А хлопців — один, два, та й годі. І всі хирляві. Не мудра річ їх обіграти… Он Попов скрипку нову купив! Такі концерти шкварить, що всі сусіди не сплять.
— Та я сам живу під Спартаком. Двома поверхами нижче. Знаєш, як він гримить на роялі! Що там твоя скрипка! Рояль на всі десять поверхів чути.
— Чого ти окуляри начепив? Чи не на Вітьку Попова хочеш бути схожим? Ваш Вітька слабак, у футбол не грає. Дивись, зачахнеш з цими окулярами. Краще грам здоров’я, ніж тонна знань!
— Сам ти слабак! Я роблю зарядку щодня. І стрибнув далі, ніж ти!
Як бачите, прихильники математики з усіх класів розділилися на два табори. Одні наслідували задумливого, серйозного Попова, який іронічно дивився на галасливі розваги. Палкі шанувальники жвавого, мускулястого Спартака вихваляли спорт і намагалися писати вірші, хто знає — кращі чи гірші за ті, що Недєлін друкував у кожному номері стінгазети. Єдине, на чому сходилися обидва табори, було те, що математика — основа всього життя.