Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
Джім підсунув монету під волосяний клубок, уклякнув на коліна і знову прислухався. Цього разу він сказав, що все гаразд. Тепер клубок усю мою долю наперед мені скаже, якщо я того схочу. «Хай шкварить», - кажу. Отож клубок і почав щось Джімові нашіптувати, а Джім переказував мені.
– Ваш батенько, - передає Джім, - сам не знає, що йому робити. То думає піти звідси, а то - лишитися... Найкраще його не чіпати, нехай старий сам вирішує, як йому бути. Навколо нього літають два ангели. Один з них білий - увесь так і світиться, а другий - зовсім чорний. Білому ангелові часом щастить навернути старого на добрий шлях, а тоді підлетить чорний - і все пропало.
Зайшов я того вечора із свічкою в руках до своєї кім-ти, аж там сидить мій татусь своєю власною особою!
Розділ V
Я зачинив за собою двері. Потім обернувся, аж гульк - він сидить! Я завжди його боявся, бо він мене добряче періщив. Мені здалося, що й цього разу я злякавсь, але за хвилину переконався, що ні, тобто мене здорово ошелешила зустріч із ним, така несподівана, аж мені дух у грудях забило; та тільки я відразу ж отямився і зрозумів, що не дуже-то й боюся, не варто на те й зважати.
Батькові було років під п'ятдесят, - так він і виглядав. Волосся він мав довге, розпатлане, масне, кудли звисали йому просто на обличчя, і очі блищали крізь них, немов крізь зарості. Волосся - зовсім чорне, ані волосинки в ньому сивої; довгі скуйовджені баки були теж чорні. На лиці, де можна роздивитися, рум'янців і сліду не було; лице зовсім бліде, але не таке бліде, як в інших людей, а таке, що страшно й гидко було дивитися - немов черево лісової жаби або білопузої риби. А одежина - саме рам'я та й годі! Одну ногу він задер на коліно, черевик на ній розлізся, а крізь дірку стирчали два пальці, й він раз у раз ворушив ними. Капелюх лежав долі - старий, чорний, з широкими крисами і увігнутим усередину верхом, точні-сінько казанок з покришкою.
Я стояв і дивився на нього; він сидів і дивився на мене, легенько розгойдуючись на стільці. Я поставив свічку на підлогу. Роздивившися, я помітив, що вікно відчинене: виходить, він заліз до моєї кімнати по даху комори. Він пильно обвів мене очима від голови до п'ят, а тоді й каже:
– Чи ти ба, як убрався! Певне, думаєш, що ти тепер велике цабе, еге ж?
– Може, думаю, а може, й ні, - кажу я.
– Ти мені язика не розпускай!
– каже він.
– Поглянь, як запишавсь, поки мене не було! Нічого, я швиденько вкручу тобі хвоста! Який учений став - кажуть, читати й писати вмієш. Думаєш, ти тепер розумніший за батька, через те що він неписьменний? Я тобі увесь отой дур з голови витріпаю! Хто це втовкмачив у твою головешку, що тобі личить оте безглуздя? Признавайся, хто це тобі загадав?
– Удова. Вона загадала.
– Удова? Он як! А хто ж це їй дозволив пхати свого носа не в своє діло?
– Ніхто не дозволяв.
– Гаразд, я покажу їй, як лізти в чужі справи! А ти, диви мені, покинь школу, чуєш? Я їм задам! Іч, навчають хлопчиська, щоб копилив губу проти рідного батька та вважав себе розумнішим за нього. Насмілься мені тільки швендяти ще коло тієї школи, - я тобі покажу, де раки зимують! Твоя мати не вміла ні читати, ні писати, так і померла неписьменна.
Я взяв книжку й почав читати щось там про генерала Вашінгтона та війну. Послухавши мене не більш як півхвилини, він бабахнув по книжці кулаком - та так, що вона полетіла через усю кімнату.
Він мовив:
– Правду казали. Читати ти вмієш. А я, було, не повірив. Ну, тепер, гляди мені, кинь пиндючитись! Я такого не попущу! Я наглядатиму за тобою, мій голубе. Впіймаю коло тієї школи - шмагатиму, аж дрантя летітиме! Чого доброго, ще в релігію вдаришся! Ну й синочок, бодай він запався!
Він узяв до рук розфарбований синім та жовтим малюнок з коровами та хлопчиком і запитав:
– А це що таке?
– Це мені дали за те, що я добре вчуся.
Він подер малюнок на дрібненькі клаптики і сказав:
– Я дам тобі щось куди краще: доброї ременяки!
Він хвилинку побурчав і помимрив собі під ніс, а далі мовив:
– Чи ти ба, яке пещене! І ліжко в нього, і простирадла, і дзеркало, і килимок на підлозі, а рідний батько повинен разом із свиньми в чинбарні валятися. Ну й синочок, бодай він запався! Стривай, стривай, я з тобою розрахуюсь, я відучу тебе від усіх тих витребеньок! Іч, як запанів голубчичок! Кажуть, що розбагатів. Яким же це робом? Га?
– Брешуть - отаким робом.
– Помалу, помалу! Ти як зі мною розмовляєш? Не дратуй мене, бо терпець мені от-от увірветься! Я кручуся вже два дні в містечку, і скрізь тільки й мови, що про те, як ти розбагатів. Я чув про це й на річці - нижче містечка.
Того я й приїхав. Ти мені ті гроші на завтра приготуй - вони мені потрібні.
– Немає в мене ніяких грошей.
– Брехня! Вони в судді Тетчера. Ти їх забери. Вони мені потрібні.
– Кажу ж вам, немає в мене ніяких грошей! Запитайте в судді Тетчера, він вам скаже те ж саме.
– Гаразд. Я в нього запитаю; я його примушу видобути гроші з гамана. Я йому покажу! А скільки в тебе в кишені є зараз грошей? Вони мені потрібні.
– В мене один-єдиний долар, та й той мені самому потрібний на...
– Мені байдуже, на що він тобі потрібний... Ану давай його сюди!
Він узяв долара й кусонув його, щоб узнати, чи не фальшивий, а тоді сказав, що піде до містечка купити собі віскі, бо в нього, мовляв, цілісінький день і краплини в роті не було. Вибравшись на дах комори, він знову просунув голову у вікно й вилаяв мене за те, що я кирпу гну та намагаюся зробитись розумнішим за нього. Я гадав, що він уже зовсім пішов, аж зирк - а він знов вернувся, просунув голову у вікно й наказав мені, щоб я не забув про школу, а ні - то він мене підстереже і почастує добрячою березовою кашею.
На другий день, напившись доп'яну, батько подався до судді Тетчера, налаяв його і вимагав, щоб той віддав мої гроші, але нічого він не добився; і тоді він погрозив, що примусить повернути гроші через суд.
Суддя Тетчер і вдова подали до суду прохання, щоб мене забрали від батька, а когось із них призначили мені на опікуна; але ж суддя в нас був новий, він недавно приїхав і ще не знав мого старого; через те він і сказав, що без неминучої потреби судові не слід втручатися в родинні справи й розлучати батьків із дітьми; то був би тяжкий гріх, сказав він, відібрати від батька його єдиного сина. Отож судді Тетчерові та вдові довелося кинути цю справу.