Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших

Йогансен Майк Гервасиевич

Зa три дні до фатального дня, м-р Лейстон це добре пам'ятав, вони, сидючи поруч у кабінці аероплана, спостерігали розстелені далеко внизу шахмати ріжнокольорових піль. Нью-Йорк потому сховався в фіолетово-жовтому тумані, й синя смуга океанова ласкаво вабила до себе виховану на сантиментальних віршах дівчину. Зненацька Едіт (м-р Лейстон пам'ятав це також добре) повернулася до нього й спитала: «Папа, а чого це в Росії голод?» М-р Лейстон трошки здивувався. — «Голод... Голод в Росії наробили більшовики,

вони забрали в селян хліб».

«А чого в одній газеті я читала, що якби европейські держави не піддержували війни серед Росії, то такого голоду не було б».

«Я бачу, ти забагато читаєш», — сердито сказав Мак-Лейстон і замовк.

Як він шкодував про це згодом!

«Значить, нема чого їм допомагати?» — сказала Едіт.

«Я постачаю для АРА — тисячі банок з жиром, — сказав Лейстон. — Ми повинні допомагати навіть язичникові й митареві, сказав господь наш Ісус Христос».

Лейстон змовк і зручніше сів у кріслі, так що його тіло розпливалось над поручні, над спинку, над усе крісло.

Виявлялося, що постачати продукти для АРА дуже вигідна справа. Вона давала не менш як 35 відсотків чистого прибутку. Ввесь попсований товар ішов туди. Голодний не свиня — все з'їсть.

Крім того, все правління АРА було в руках у благодійника людства, короля хемічної промисловости м-ра Мак-Лейстона. А поза всім цим це дуже непогано виглядало — допомога голодним жертвам більшовизму...

«Он «Вікторія»», — перебив його думки механік, указуючи на північ-схід.

«Де?» — схопилася Едіт.

«Аж ось біла цятка праворуч від статуї Свободи. На рейді».

Едіт уп'ялася очима в білу цятку; «Вікторія» — це був арій-ський транспорт до Росії. З ним мав їхати, окрім штату шпіонів з міністерства справ закордонних, секретар хемічного тресту д-р хемії Джим Ріпс, найближчий помішник Лейстонів.

В уяві Лейстонові повстав баланс головної книги хемічного тресту. В головного бухгалтера був голомозий вигнутий палець. Коли він іскінчив свої пояснення й указав їм на графу «чистий прибуток», то під цифрою залишився темний пітний слід. «Чи є в його жінка?» — подумав Лейстон і вийшов з Едіт з кабінки.

Бетсі, Дженні і Мод служили на органо-хемічній фабриці хемічного тресту.

Сьогодні, йдучи з роботи, вони всі троє стали перед плакатом:

American Relief Administration (АRА)

Купуй квиток в кіно «HYPPODROME»

1. Голодні йдуть.

2. Вимерле село й трупи голодних.

3. Мати, що їсть свою дитину.

4. Божевільний од голоду.

— Треба піти ввечері, — сказала Дженні.

Вони почали підраховувати гроші.

Є ще й п'ять пенсів лишку.

Всі троє пішли до Мод: її треба було щось справити в одежі.

Треба було затягти ниткою дірочки на панчохах. Дірочок було багато — довелося замазати деякі цятки чорнилом. Нема рації все зашивати, однаково все розлізеться, коли почнеш прати.

В кіно їх трохи розчарували. Треба було скидати пальто в роздягальні.

А залишати ще пенси в бородатого камердинера — це було вже занадто.

Бетсі і Дженні намовляли Мод піти все-таки подивитись. Та вона прекрасно знала, що треба зробити. Вона байдужим голосом запропонувала свого квитка якомусь клеркові, що стояв у черзі.

Той закліпав білявими віями й був, здається мені, дуже задоволений з того, що може побачити страхіття XX віку, не стоявши в черзі. Бетсі й Дженні роздяглись, мов леді, в вестибюлі, а Мод пішла додому.

Коло плакату стояв якийсь чоловік і роздивлявся малюнки.

Коли Мод ізрівнялася з ним, вона його пізнала. Це був немолодий уже робітник, що недавно поступив до фабрики.

— Знаєте, я не пішла сьогодні, — сказала Мод.

— І то добре зробили, — сказав старий. — Вони хотять нагодувати голодних за кошт наших копійок. На цих копійках Лейстон заробить мілійони. Найдеться досить дурних і без вас.

«Уже знайшлися», — подумала Мод і попростувала до-дому.

За півгодини вона вже сиділа на ліжку й розглядала свої цятковані чорнилом ноги. Боліло в грудях і хотілося спати.

«Добре, що так вийшло», — подумала Мод, і, накрившися пальтом, пробувала заснути. Боліло в грудях і не давало заснути...

Молода жінка в чорному костюмі, загорнута в чорний креп настільки, що не можна було пізнати її лиця, з рухами, в яких почувалась збалувана життям натура, одшукувала будинок № 34 в одній з фешенебельних вулиць Нью-Йорку. Нарешті вона спинилась на мить перед табличкою, на якій було написано 34.

На передній двері прибито другу табличку:

Д-р Дж. Ріпс.

Секретар правління хемічного тресту.

Вдома від... до...

Вона рішуче надавила кнопку.

У відповідь на цей рух з-поза ріжку котеджа викотився фіолетовий шматок, що був очевидячки колись білісіньким шпіцом, і взявся гавкати мов скажений.

Дама в чорному чекала терпеливо далі.

Здавалося, що в котеджі жили глухі або мертві.

Щось клацнуло, наче стукнули чиїсь залізні зуби, й фіртка саду поволі одійшла, а слідом за нею перед здивованими очима чорної дами тихенько одсунулися важкі двері котеджа.

Собака зник у фіртці, а незнакомка пішла довгим коридором без вікон, освітленим сильною електричною лямпою.