Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших

Йогансен Майк Гервасиевич

Джемс не доказав. Троє товаришів подивилися на нового і змовкли. Це міг бути шпиг! Тоні вперто бив блощиці, підстерігаючи їх у шпарках поміж дошками Мартинового ліжка.

— Годі, синку! — звернувся до нього Мартин. — Іди-но сюди.

Тоні мов кошеня скочив з ліжка, сів коло Мартинових ніг та поклав голову йому на коліні.

— Розкажи мені про «Тово», — сказав Мартин. — Послухайте, товариші, малайської леґенди. Тоні знає чимало малайських казок.

Білявий чоловік на ліжку ледве поворухнувся й кинув недбалим оком на Мартина. Потім він ізнову став вдивлятися в стелю.

— Прислухайтесь до початку леґенди, — сказав далі Мартин. — Ти, Джемсе, знаєш біблію гаразд, уважай, що він розповідатиме.

Тоні схилив голову, склав руки навхрест і почав розповідати:

— В місті Ринондорані жило собі колись подружжя. Чоловік звався Лонда, а його жінка Павт.

Вони давно вже як одружилися, та не мали й досі дітей. От вони якось і почали собі думати: «Як би нам зробити так, щоб була в нас дитина, щоб за нас дбала й ходила за нами, як ми зістаріємось?»

Лонда сказав: «О, моя люба Павт, коли твоя згода,

то я міркую собі так: мій молодший брат Лонто може, як ти схочеш, із тобою переночувати. Як ви згодитесь, то я зостануся з вами й молитимусь. І коли тоді могутній бог зглянеться на нас, і в нас буде дитина, то ми казатимем, що це наша рідна дитина. Коли в нас, отже, з ласки божої дитина буде, що від вас народиться, то ми назвемо її «Тово» (той, хто піддурює)». Павт одказала: «Ой ти, мій добрий Лондо! коли ти твердо поклав зробити те, що надумавсь, то нехай справдиться твоє бажання». Лонда сказав: «Ой ти, моя мила, бог, що створив небо і землю, зароїв цю думку в моїм серці. Він одкрив моє серце, розтулив мої губи та зворухнув моїм язиком, щоб він сказав те, що ти чула й ухвалила».

Про цей план вони розповіли Лонтові. Лонто відказав: «Гаразд! але нехай же це не буде тому причиною, щоб мене вбив мій старший брат Лонда». Лонда одповів: «Мунту-унту, що сидить поруч із могутнім богом, нехай буде за свідка тому, що я сказав; не сороми і не знеславлюй нас. Зроби те, що я прохаю, щоб бог нас благословив».

Після цього Лонто зробив цю ласку свому братові. І через усі ті дні Лонда невпинно молився богові. Він усе молився, щоб Павт сина породила, коли можна. Так наспів день, коли Павт народила сина...

— Щось воно мені нагадує, — сказав Джемс, — але не можу надуматись, що саме.

— Я допоможу тобі, — сказав Мартин. — Може, ти пригадав собі, як діва Марія породила сина за допомогою голуба — святого духа. Я не знаю малайської мови та й не знаю, що то значить Лонто — але нехай мене повісять, коли це не якась птиця.

— Невже ж християнська віра якось дійшла до малайців? — спитав Джемс.

— Ні, наше християнство дуже пізно дійшло до малайців, — відказав Мартин. — Та й до того дійшли до них не християнські леґенди, а благородні християнські работорговці, ще й ром, розпуста та кривавий визиск!

Тепер уже щось пригадав і Тоні. При слові «ром» він пожадливо цмокнув язиком: так називався той пальмовий сік, що ним пахтіли ці москіти. Пояснюючи свою думку, він спіймав ситу блощицю, роздушив її на пальці та підніс до Мартинового носу. Мартин люб'язно понюхав Тоніїв палець і казав далі.

— Ці леґенди перейшли до християн з того ж таки джерела, що й до малайців. Це індуські леґенди. Не знаю, як вони потрапили до християн, але коли б ви послухали індуських леґенд, то побачили б, звідки пішло все це діло!

При цих словах білявий чоловік підвів голову й уважно кілька секунд дивився на Мартина. Але він нічого не сказав, знову повернувся на спину й почав розглядати стелю.

— Розказуй далі, синку! — сказав Мартин.

Тоні ще раз понюхав роздушену блощицю та продовжував:

— Лонда з того дуже зрадів — адже ж дійшла його молитва до бога, і Павт таки хлопця породила! Коли хлопцеві обрізувано пуповину, Лонда сказав: «Зватимуть тебе, сину мій, Тово». Тово виріс великий та грубий і почав говорити. Минув недовгий час, аж вже не треба було навчати його ніяких слів. Тепер Тово почав викидати коники й виробляти всякі штуки. Він ніяк не хотів зоставатися вдома та гуляти зо своїми однолітками.

Одного дня гуляв Тово зі своїми однолітками. От він узяв у одного барабана та й побіг з ним геть. Хлопчик, що то його був барабан, заплакав та й побіг до своїх батьків. Батьки спитали його: «Чого ти плачеш?» Хлопчик одповів: «Тово забрав у мене мого барабана». Як батько це почув, то дуже розсердився; він узяв дручка та й каже: «Я таки наб'ю того Тово як слід». Сказавши так, він попростував до хати Лондиної й Павтиної. Коли він туди прийшов, то побачив, що Тово справді грає на барабані. Він ізвернувся до Тово й каже: «Таки так, тепер я тебе вб'ю! Навіщо ти вкрав барабана в мого хлопця?» Тово боязко оглянувся навкруги й подумав, що прийшло йому помирати — але в цей час побачив короля, що проходив повз хату. Побачивши короля, він попрохав його допомогти йому і мовив: «Ой, пане королю, вони хотять мене забити!» Король підійшов ближче. Тим часом батько того хлопця, що йому Тово одібрав барабана, лагодився Тово забити. Коли король таке побачив, сказав до сторожі, що з ним була: «Візьміть мені ось того злочинця й поведіть його до мене в хату». Зараз-таки його й забрано. Тоді король звернувся до Тово, заспокоїв його й сказав: «Друже, не плач, ходім зо мною до мого палацу, то я тобі подарую м'яса, рижу та одяг, ще й до того пречудесний барабан». Тово одразу заспокоївся й пішов за королем. Як уже вони були в палаці, сказав король до однієї королівни: «Піди-но й подбай, щоб цьому хлопчакові їсти дали». Як поїв він, подарував йому король гарний одяг. І коли він його одягнув, король сказав: «Так що тепер ходім, друже, онде до того дому!» А то був суд. Батька того хлопця, що йому одібрано барабана, також приведено туди.

Коли Тово з королем сидів у суді, спитавсь король у батька обкраденого хлопця: «Що ти там казав до Тово, що так його налякав?»

Той одповів: «Та то через той барабан, що він забрав у мого хлопця». Король одказав: «Ти бачиш, який ти лихий чоловік, хіба ж таки можна за барабана забивати людину? Та й до того Тово ще хлопчик, а ти вже, сказати, дорослий чоловік. Адже ж має дорослий за приклад бути дитині? Тебе, брате, на дев'ять день заб'ють у колодки».

Тим часом надійшов і Товів батько, що свого сина шукав. Король спитав його: «Куди йдеш?» Той одказав: «Хлопця свого шукаю». Король сказав: «Осьде він!» Тоді король розповів йому, що трапилося з його хлопцем, і порадив його на дорогу: «Уважай на свого хлопця, не дуже йому потурай,

бо хлопець небагато чого вартий». Потому батько забрав Тово додому. Тово ріс собі й ріс та викидав дедалі, то гірші штуки; батьки його не могли його ніяк направити. Він став дуже пишний, бо король йому подарував риж, м'ясо, одяг та барабан. Отож він не виходив більше з палацу й дуже сподобався королеві та дворакам. Вони полюбили Тово, бо він ніколи не бентежився, а був балакучий і розпитувався про все, чого ще не знав. Він ув'язався до двірського почоту, його вчили добре поводитися й говорити як слід. Насамкінець він уже нічого не боявсь. Одного дня розмовляв Тово із королівнами, і королівни сказали: «Слухай, Тово, коли тебе справді король полюбляє, то одягни його одяг і походжай отам на подвір'ї». Тово одповів: «Добре, та ви ж скажіть, об віщо ми будемо закладатись?» Королівни одказали: «Ти дістанеш королівну Вуланкау за жінку, як король на тебе не розсердиться, що ти його одяг одягнув». Тово одказав: «Ну, гаразд, як же ж мені не вдасться ота справа з Вуланкау, то я вам ребра поперебиваю». Королівни одповіли: «Гаразд». Потім Тово прокрався тихесенько до палацу сходами вгору та й узяв одяг, що король повісив, лягаючи спати. Він одягнув його й почав ходити в ньому вулицею взад і вперед; скоро навколо нього збилася сила людей. Люди стали добре галасувати; одні кричали, інші сміялись і казали: «Подивись лиш на того Тово, на ньому королів одяг». А що гамір був дуже здоровий, то король прокинувся і сказав: «З чого це люди отак галасують?» Вийшов на ґанок та й побачив, що Тово одягнув його одяг та й ходить у ньому спокійнісінько туди й сюди. Король гукнув: «А йди-но сюди, Тово!» Тово пішов до хати. Король сказав: «Скажи, хлопче, як це ти наважився, свиняча пико, одягти мій одяг та й ходити отак по вулиці?» Тово одказав: «Воно таки й справді, цього не слід було робити, та мене намовили королівни». Король спитався: «Як це вони зробили?» Тоді розповів Тово, як це воно трапилося й чому він це зробив. Тоді сказав король: «А якби вони тебе навчали красти чи вбивати, то б ти мав право й це зробити? Тебе заб'ють у колодки». Тово одповів: «Гаразд, пане королю, але як це я просуну ноги в колодки — адже ж там дуже вузенькі дірки?» Король сказав: «То вже я тобі покажу». Тово одповів: «Добре, пане королю, ви, значиться, мене навчите? А скільки день доведеться мені сидіти в колодках?» Король одказав: «Дев'ять день». Король узяв свою патерицю й свого меча та й каже: «Рушай, Тово, аж тепер я тебе заб'ю в колодки». Отож вони пішли туди, і коли вже були там, Тово й каже: «Як же воно робиться, коли ото тебе забивають у колодки? Пан король мені сказали, що навчать мене». Король одказав: «Подивись-но сюди, як колодки розкривати, а як замикати, коли вже ноги туди встромлено». Тово сказав: «Прошу пана короля, покажіть, як це воно робиться?» Король встромив ноги в колодки та й каже: «Ось бач, як воно робиться». Тово щільно замкнув колодки й каже: «Так ось як воно робиться, пане королю?» — «Таки так», — одказав той. Тоді Тово щось йому збрехав і мовив: «Пане королю, вибачте мені на хвилину, я на мить зникну, а потім зараз і повернуся». Король сказав: «Випусти ж мене спочатку з колодок, тоді ти можеш на хвилинку зникнути». Та цього Тово не зробив; чим голосніше кричав король, тим швидше біг Тово. Він забрав королеву патерицю, його меч, одягнув знову його одяг і став перед дверима тюрми. Король в одно кричав: «Тово, де ти дівся? Іди-но сюди та випусти мене!» Тово одповів тоді: «Пане королю, я тут. Навіщо ви хочете вийти з колодок? Авжеж, пан король хотіли мене навчити, то нехай же пан король відчують, як то воно приємно в колодках сидіти». Тим часом уже смеркло, і королева пішла короля шукати. Люди, що проходили повз тюрму, казали: «Он король, він притулився до дверей тюремних». Королева подалась туди. Вона ще далеченько була від тієї тюрми, аж почула, що король кричить: «Пробі! ратуйте!» Вона злякалась та й подумала собі: «Що це воно за знак, що король так репетує?» Коли вона його побачила в дверях, то дуже зраділа й мовила: «Ой, король же зовсім не кричить, він стоїть онде коло дверей». Як підійшла вона ближче, люди сказали: «Одяг то й справді королів, а так, то він більше скидається на Тово». Як же вони побачили, що то був Тово, то королева спиталась: «Тово, де король?» Той одповів: «Ой, пан король оце якраз навчають мене, як воно буває, коли сидиш у колодках». Тоді королева подивилася на короля. Ноги дуже йому набрякли. Королева заплакала й сказала: «Коли на те твоя згода, то я побалакаю з Тово, щоб він тебе випустив». Король прикликав Тово й сказав: «Тово, де ти є?» Тово одказав: «Ось де я, пане королю!» Король сказав: «Тово, я тобі подарую все, що схочеш, аби ти мене випустив!» Тово одказав: «Я не прохаю нічого, як тільки, щоб тих королівен, що мене спокусили ваш одяг одягти, на дев'ять день замкнуто в колодки. Та ще й до того я хочу мати свою нагороду з закладу; королівна Вуланкау нехай буде мені за дружину». Король одповів: «Гаразд, королівен буде посадовлено на дев'ять день у колодки, а ти матимеш Вуланкау за жінку». Тово сказав: «До того ви ще й мусите мене навчити всього, що має король знати». Король одповів: «Добре, коли ти мене визволиш».

Потому Тово визволив короля, а королівен замкнуто на дев'ять день у колодки.

— Колодки — це вже надбання європейської культури, — завважив Мартин. — Це, так би сказати, християнські способи впертих людей переконувати.

Тоні вислухав, що казав Мартин, погладив його коліно та й вів далі:

— Одного разу гуляв Тово зі своїми товаришами, і вони сказали до нього: «Чуєш, Тово, ми хочемо з тобою закластися! Піди й покажи королеві свій зад. Коли він тоді не розсердиться, ми дамо тобі кожен по тисячі талярів». Тово одказав: «Добре, згода». Він пішов додому, щоб мати пошила йому сорочку й штанці. Прийшовши він до своєї матері, сказав їй: «Мамо, будь ласка, пошийте мені сорочку й штанці з одного шматка, понашивайте на них уздовж спини низочку ґудзиків, а на кожній половині знизу по здоровому чорному ґудзикові». Мати одповіла: «Гаразд, але навіщо тобі такий гарний одяг?»