Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
— Але чому?
— Коли я кажу, що не хочу чогось робити, то й годі про це. І нема тут чого довго розводитись — чому та чого, — чванливо відповів містер Клейпол.
— А нащо ж так сердитись? — мовила його супутниця,
— Ото гарно було б — нічого сказати! — якби ми зупинились на ночівлю у першому ж трактирі при в'їзді у місто, щоб Сауербері, якщо він подався за нами навздогін, сунув туди свого довгого носа і повернув нас назад в арештантському возі, та ще й у кайданах, — глузливо сказав Ной. — Ні! Я йтиму, доки не набреду на найглухіші завулки, де мій слід загубиться, і там не зупинюся, аж поки не набачу який-небудь відлюдний трактирчик у найвіддаленішому
— Я знаю, що не така бистра на розум, як ти, — відповіла Шарлотта, — та не звертай усю вину на мене й не кажи, що сиділа б я; якби посадили мене, то й тебе теж.
— Гроші з каси вкрала ти, — сказав містер Клейпол. — Не забувай про це.
— Я вкрала їх для тебе, мій любчику, — заперечила Шарлотта.
— А хіба вони в мене? — спитав містер Клейпол.
— Ні, ти віддав гроші мені на схованку і довірив нести їх, ти ж бо такий славний у мене, — сказала Шарлотта і, поплескавши Ноя по підборіддю, взяла його під руку.
Все було й справді так, як сказала Шарлотта; але оскільки містер Клейпол не мав звички сліпо й нерозважливо звірятись на будь-кого, то, виправдовуючи його вчинок, слід зауважити, що цей джентльмен виявив таку довіру до Шарлотти лише з тих. міркувань, щоб на той випадок, якби їх схопили, гроші знайшли у неї. Тоді він зумів би довести свою непричетність до крадіжки і вийти сухим з води. Звичайно, він не став пояснювати мотиви своїх учинків, і обоє в мирі й злагоді рушили далі.. Дотримуючись свого плану, обачний містер Клейпол ішов не зупиняючись, аж поки дістався до «Ангела» в Ізлінгтоні, де, судячи з натовпу перехожих і численних екіпажів, він дійшов справедливого висновку, що тут, власне, і починається Лондон. Він затримався на якусь хвилю тільки для того, щоб роздивитись, які вулиці най-багатолюдніші і, отже, яких слід найбільше уникати, а далі звернув на Сент-Джон-Рруд і невдовзі заглибився у лабіринт похмурих, брудних завулків між Грейс-Інн-Лей-ном та Смітфілдом. Ця місцевість одна з найзлиденніших і найбридкіших у Лондоні, хоча розташована вона в центрі міста, який не раз перебудовувався.
Цими вулицями йшов Ной Клейпол, тягнучи за собою Шарлотту; він часом сходив на бруківку, щоб окинути оком трактирчик, і знову йшов далі, коли якісь відомі лише йому ознаки підказували, що тут надто людно. Аж ось він спинився перед одним, бруднішим і жалюгіднішим на вигляд, ніж усі ті, що їх минав раніше. Перейшовши на другий бік вулиці й пильно оглянувши будиночок звідти, він ласкаво оголосив своє рішення спинитися там на ніч.
— Давай-но сюди, — сказав Ной, відв'язуючи з Шарлоттиної спини клумака і закидаючи його собі на плечі. — І гляди, пе роззявляй рота, поки до тебе не звернуться. Як зветься цей трактир? «Три… три…» Чого три?
— «Три каліки», — відповіла Шарлотта.
— «Три каліки», — підхопив Ной. — Ну, що ж, і назва непогана. А тепер — ходімо! Не відставай від мене ні на крок! — Напутивши отак свою подругу, він штовхнув плечем рипучі двері й разом з нею ввійшов досередини.
У буфетній не було нікого, крім молодого єврея, котрий, спершись обома ліктями на шинквас, читав засмальцьовану газету. Він дуже пильно подивився на Ноя, а Ной так само пильно подивився на нього.
Якби на Ноєві було вбрання з сирітського притулку, єврей ще мав би якісь підстави отак витріщати очі, але оскільки Ной розпрощався з курткою
— Це, коли не помиляюсь, трактир «Три каліки»? — спитав Ной.
— Еге ж, він і є, — відповів єврей.
— Ми прибули з провінції. Один добродій, якого ми зустріли по дорозі в Лондон, порадив нам ваш трактир, — сказав Ной і підштовхнув ліктем Шарлотту, чи то звертаючи її увагу на такий дотепний спосіб привернути до себе буфетника, чи то попереджаючи, щоб вона не дивувалася. — Ми хотіли б заночувати у вас.
— Не знаю, чи можна, — сказав Барні, який прислуговував у трактирі, — піду поспитаю.
— А поки ви будете довідуватись, подайте нам, будь ласка, холодного м'яса і пива, — сказав Ной. — Де тут у вас можна сісти?
Барні повів їх у маленьку задню кімнатку і поставив перед ними м'ясо і пиво. Перегодом він повідомив, що їх можуть поселити на ніч, і пішов, даючи милій парочці можливість підживитись.
Кімната, куди завели прибульців, розміщалась на кілька східців нижче від буфетної, в стіні якої, футів за п'ять від підлоги, було невелике віконце, завішане шторкою, отож людина, що добре знала будинок, могла, відхиливши шторку, не тільки спостерігати гостей унизу, а й чути доволі виразно, про що вони розмовляють, — досить тільки прикласти вухо до перегородки. Крізь віконце можна було підглядати цілком непомітно, бо воно було в темному кутку за широким стовпом, що підпирав сволок. Хазяїн трактиру, сховавшись за стовпом, уже хвилин з п'ять не відривав очей від потаємного віконця, а Барні, переказавши гостям його дозвіл на ночівлю, щойно повервувся до буфетної, коли зайшов Фейгін. Він завітав сюди, як звичайно робив вечорами, щоб довідатись про декотрих своїх юних вихованців.
— Ша! — зупинив його Барні. — В кімнаті поруч чужі!
— Чужі? — пошепки перепитав старий.
— Еге ж. І чудна парочка, скажу я вам, — додав Барні. — З провінції, але, якщо не помиляюсь, вам сподобається.
Фейгіна, очевидно, дуже зацікавило це повідомлення. Зіпнувшись на ослінчик, що стояв там-таки, він припав очима до віконця і з того спостережного пункту бачив, як містер Клейпол дудлив пиво з великого кухля і заїдав холодним м'ясом просто з тарелі, вряди-годи вділяючи від щедрот своїх мізерні дози того й того Шарлотті, яка покірно сиділа поруч.
— Ага! — прошепотів Фейгін, обернувшись до Барні. — Цей хлопець мені подобається. Ми ще матимемо з нього користь. Ач, як вимуштрував свою подружку! Ану, ні пари з уст, дорогесенький, послухаємо, про що вони балакають… послухаємо.
Він знову припав очима до віконця і, притуливши вухо до перегородки, став уважно наслухати. Хитрий, жадібний вираз його обличчя був достоту наче в диявола.
— Отже, я маю намір стати джентльменом, — рвучко випроставши ноги, продовжив містер Клейпол розмову, на початок якої Фейгін спізнився. — Годі мені возитися з тими клятими трунами, Шарлотто, хочу жити по-панському, а ти, коли хочеш, будеш справжньою леді.
— Я то хочу, ще й як, любчику, — відповіла Шарлот-та, — та тільки не щодня нам щаститиме чистити каси в крамницях і втікати потім від погоні.
— На біса нам ті каси! — вигукнув містер Клейпол. — І без кас знайдемо що чистити.
— А що саме? — спитала його супутниця.
— Кишені, жіночі ридикюлі, будинки, поштові карети, банки! — вигукнув містер Клейпол, усе дужче розпалюючись від випитого пива.
— Але ти не вмієш усього того робити, любчику, — зауважила Шарлотта.