Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
Він дістав з кишені телеграму й простяг мені. Відіслано її було з Поплара о дванадцятій годині.
«Негайно їдьте на Бейкер-стріт, — стояло там. — Якщо я не встигну повернутися, чекайте мене. Йду слідами вбивць Шолто. Якщо хочете взяти участь у фініші, приєднуйтеся до нас».
— Чудова новина. Він знову, мабуть, натрапив на їхній слід, — сказав я.
— Отже, він теж дав маху! — вигукнув Джонс із явним задоволенням. — Навіть найкращі з нас часом помиляються. Звичайно, ця тривога може виявитися даремною, але мій обов’язок охоронця закону —
На сходах затупотіли важкі кроки, почулося гучне сопіння й кахикання, мов у людини, що ледве дихає. Раз чи двічі ця людина зупинялася, нарешті підійшла до наших дверей і відчинила їх. Її вигляд якраз відповідав тим звукам, що їх ми тільки-но чули. То був літній чоловік у матроській одежі — старому бушлаті, застебнутому до підборіддя. Спина його сутулилася, коліна тремтіли, дихання було важким та надсадним. Він стояв, спираючись на грубу дубову палицю, і плечі його тяжко здіймалися, набираючи в легені неслухняне повітря. На шиї його був барвистий шарф, на обличчі з пильними сірими очима вирізнялися кудлаті білі брови й довгі сиві бакенбарди. Як на мене, він скидався на поважного літнього моряка, зубожілого на старість.
— Що сталося, дідусю? — спитав я.
Він озирнув кімнату повільним, уважним старечим поглядом.
— Чи тут є містер Шерлок Холмс? — спитав він.
— Ні, але замість нього — я. Можете розповісти мені все, що хотіли розповісти йому.
— А я хочу побачити його самого, — промовив він.
— Але я ж сказав вам, що я його замінюю. Ви прийшли в справі катера Мордекая Сміта?
— Так. Я знаю, де він. Знаю, де люди, яких він шукає. Знаю, де скарби. Я знаю все.
— То розкажіть мені, а я розкажу йому.
— Ні, я розкажу це тільки йому одному, — повторював він із старечою дратівливою впертістю.
— Ну, тоді зачекайте на нього.
— Не хочу. Не хочу марнувати цілий день. Якщо містера Холмса нема, то нехай собі сам розплутує цю справу. А вам я не скажу нічого, надто вже мені не до вподоби ваші пики.
І він пошкутильгав до дверей, але Етелні Джонс перейняв його.
— Стривай-но, друже, — сказав він. — У тебе є важливі новини, і ти нікуди не підеш. Доведеться почекати нашого друга, хочеш ти цього чи ні.
Старий шарпонувся до дверей, але Етелні Джонс затулив їх своєю широкою спиною, і він зрозумів, що пручатися марно.
— Добре гостей вітаєте! — мовив він, стукнувши палицею об підлогу. — Я прийшов до цього джентльмена, а ви накинулись на мене, хоч я вас знати не знаю!
— Вам не зроблять нічого лихого, — сказав я. — Ми винагородимо вас за змарнований день. Сідайте отут на канапі; він скоро повернеться.
Старий похмуро підійшов до канапи і, вмостившись на ній, спер голову на долоні. Ми з Джонсом знову запалили сигари і далі повели бесіду. Раптом нас на півслові обірвав Холмсів голос:
— Могли б і мені запропонувати сигару.
Ми аж підскочили в кріслах. Просто перед нами з задоволеною усмішкою сидів Холмс.
— Холмсе! — вигукнув
— Ось він, старий, — відповів Холмс, простягши нам жмуток сивого волосся. — Ось він — перука, брови, бакенбарди й таке інше. Я знав, що мій маскарад буде непоганий, але й не сподівався, що він витримає таке випробування.
— Хай вам біс! — вигукнув Джонс із щирим захопленням. — З вас вийшов би неабиякий актор. Ви кахикаєте як справжнісінький мешканець робітничої казарми! А за ваші тремтячі коліна можна брати по десять фунтів на тиждень. Щоправда, блиск очей здався мені знайомим. Але втекти від нас ви все ж таки не зуміли, як бачите.
— Я працював цілий день в оцій машкарі, — відказав Холмс, запалюючи сигару. — Злочинний світ, бачте, вже добре мене знає, — надто після того, як наш друг, що сидить тут, узявся за перо; тож я тепер можу з’являтися на передовій лише в отакому вбранні. Чи одержали ви мою телеграму?
— Так, через те я сюди й завітав.
— Як ваша версія?
— Луснула. Двох моїх в’язнів довелося випустити, а проти решти немає жодного доказу.
— Не сумуйте. Натомість ми дамо вам двох інших. Я тільки прошу вас виконувати всі мої накази. Всі заслуги в цій справі буде визнано за вами, але ви повинні діяти за моїми вказівками. Згода?
— Звичайно, якщо ви допоможете мені спіймати цих людей.
— Тоді мені насамперед потрібен поліційний паровий катер. О сьомій годині біля Вестмінстерського причалу.
— Це легко зробити. Там завжди чергує поліційний катер, але я все-таки перейду дорогу і зателефоную.
— А ще мені потрібні два здорові полісмени — на випадок, якщо ті пручатимуться.
— В катері завжди є двоє чи троє полісменів. Щось іще?
— Коли ми візьмемо цих людей, до нас потраплять скарби. Га даю, що моєму другові приємно буде віддати скриньку одній молодій леді, якій по праву належить їх половина. Нехай вона першою відімкне її. Еге ж, Ватсоне?
— Мені це буде дуже приємно.
— Це вже порушення порядку, — мовив Джонс, хитнувши головою. — Однак уся ця справа така незвичайна, що на це можна буде не зважати. Але потім скарби слід передати поліції до кінця слідства.
— Звичайно. Це легко буде зробити. Ще один момент. Мені хотілося б почути деякі подробиці з уст самого Джонатана Смола. Ви знаєте, як я люблю з’ясовувати все до кінця. Ви не заперечуватимете, якщо я влаштую приватну зустріч із ним — тут, у мене, або деінде, — під надійною охороною?
— Що ж, робіть як знаєте. Але я й досі не маю жодного доказу існування цього Джонатана Смола. Проте якщо ви його зловите, я не зможу відмовити вам у цій зустрічі.
— Отже, згода?
— Згода. Щось іще?
— Лише одне: запрошую вас пообідати з нами. Обід буде за півгодини. У мене є устриці, пара куріпок і невеликий вибір білих вин. Ні, Ватсоне, ви не вмієте шанувати моєї хазяйовистості.
10. Кінець остров’янина