Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
— Я й кажу прямо. Я хотів би знати, хто продає вам гусей, яких ви постачаєте «Альфі».
— От не скажу, й квит.
— Не скажете, то й не треба. Чого ви гарячкуєте через такі дурниці?
— Гарячкую? Ви б іще не так гарячкували, якби вам докучали, як оце мені! Я плачу добрі гроші за добрий крам, та й по всьому. Так ні-бо: «Де гуси?», «В кого ви купили гусей?», «Кому ви продали гусей?» Світ клином зійшовся на тих гусях, чи що, — такий галас через них зчинили!
— Мене не обходять ті, хто докучає вам із цими запитаннями, — мовив Холмс. — Не хочете казати, то й не треба. Але я розуміюся
— От і пропали ваші п’ять фунтів: гусак міський! — вигукнув крамар.
— Не може бути! Нізащо не повірив би.
— Чи не гадаєте ви, що знаєтесь на птиці краще за мене, коли я торгую нею трохи не з пелюшок? Кажу вам, що вся птиця, продана в «Альфу», відгодована у місті.
— Ви ніколи не мене в цьому переконаєте.
— Тоді хочете побитися об заклад?
— Це означало б просто забрати у вас гроші, бо я впевнений, що маю слушність. Але в мене тут є з собою соверен, і я готовий закласти його, щоб провчити вас за впертість.
Крамар зловтішно посміхнувся.
— Принеси-но мені книги, Білле, — сказав він.
Хлопець приніс дві книги: одну малу, тоненьку, а іншу велику, засмальцьовану, й поклав обидві на прилавок під лампою.
— Ну, містере Самовпевнений, — мовив крамар, — я думав, що продав сьогодні всіх гусей, однак наостанку до моєї крамниці заблукав ще один гусачок. Бачите оцю книгу?
— Ну то й що?
— Це реєстр усіх тих, у кого я купую. Бачите? Отут, на цій сторінці, — мої сільські постачальники, а цифри після їхніх імен — сторінки у великій книзі, де я веду їхні рахунки. А тепер — бачите оцю сторінку, списану червоним чорнилом? Це мої міські постачальники. Подивіться на третє прізвище й прочитайте його вголос.
— «Місіс Окшот, Брикстон-Роуд, 117 — сторінка 249», — прочитав Холмс.
— Добре. А тепер розгорніть велику книгу.
Холмс відшукав зазначену сторінку.
— Ось воно. «Місіс Окшот, Брикстон-Роуд, 117 — постачальник яєць та дичини».
— Так, а про що говорить останній запис?
— «22 грудня. Двадцять чотири гуски по сім шилінгів шість пенсів».
— Так, добре. А ще нижче?
— «Продано містеру Віндіґейту, «Альфа», по дванадцять шилінгів».
— То що ви тепер скажете?
Шерлок Холмс, здавалося, засмутився вкрай. Вийнявши соверен з кишені, він кинув його на прилавок, повернувсь і похмуро вийшов. Але, пройшовши кілька ярдів, він зупинився під ліхтарем і засміявся своїм веселим, тихим, лише йому притаманним сміхом.
— Коли я бачу чоловіка з такими бакенбардами й такою червоною хустиною в кишені, я зможу витягти з нього все, що завгодно, запропонувавши побитися об заклад, — мовив він. — Я певен, що й за сотню фунтів я не одержав би таких докладних відомостей, які дістав, заклавши одного соверена. Гаразд, Ватсоне, я гадаю, що наші пошуки вже закінчуються, і єдине, що нам слід вирішити, — підемо ми до цієї місіс Окшот одразу ж чи зачекаємо до ранку. Зі слів того чолов’яги мені зрозуміло, що нашою справою цікавиться ще хтось, крім мене...
Його зауваження несподівано перервав галас, що долинув із крамниці, яку ми тільки-но залишили. Озирнувшись, ми побачили маленького, схожого на пацюка чоловічка, що стояв
— Досить уже з мене вас і ваших гусей! — горлав він. — Ідіть-но ви всі до дідька в пекло! Якщо ви ще хоч раз полізете до мене зі своїми дурними розмовами про гусей, я нацькую на вас собаку. Приведіть сюди місіс Окшот — їй я відповім, але ви тут до чого? Хіба я у вас купував гусей?
— Ні, але один гусак усе-таки був мій, — заскиглив чоловічок.
— То й питайте про нього в місіс Окшот!
— Вона сказала мені спитати у вас.
— Можете питати хоч у прусського короля! Годі вже! Ану забирайтеся звідціля!
Він розлючено кинувся вперед, і чоловічок швидко зник у темряві.
— Ага! Це може врятувати нас од візиту на Брикстон-Роуд, — прошепотів Холмс. — Ходімо подивимося, чи не стане нам у пригоді цей чолов’яга.
Пробираючись поміж роззяв, що тинялися довкола освітлених крамничок, мій друг хутко наздогнав чоловічка й торкнув його за плече. Той швидко обернувсь, і в світлі газового ліхтаря я побачив, як зблідло його обличчя.
— Хто ви такий? Чого вам від мене треба? — прожебонів він.
— Пробачте, — лагідно мовив Холмс, — але я випадково почув ваше запитання до цього крамаря. Я гадаю, що можу вам стати в пригоді.
— Ви? Хто ви такий? Звідки ви знаєте, що мені потрібно?
— Моє ім’я Шерлок Холмс. Знати те, чого не знають інші, — мій фах.
— Але про те, що мені треба, ви не можете знати нічого!
— Вибачайте, я знаю про це все. Ви намагаєтеся з’ясувати, куди потрапили гуси, що їх місіс Окшот із Брикстон-Роуд продала Брекінріджу — власникові крамниці, який у свою чергу продав їх містеру Віндіґейту, а той передав до свого «Гусячого клубу», членом якого є містер Генрі Бейкер.
— О, сер, ви якраз та людина, що мені потрібна! — вигукнув чоловічок, простягаючи руки з тремтячими пальцями. — Я навіть не можу сказати, як мене це все цікавить!
Шерлок Холмс зупинив візника, що саме проїжджав повз нас.
— Якщо так, то нам краще було б поговорити в затишній кімнаті, а не на цьому ринковому майдані під вітром, — мовив він. — Але перш ніж ми рушимо далі, скажіть мені, будь ласка, кому я маю приємність допомогти?
Чоловічок на мить завагався.
— Мене звуть Джон Робінсон, — відповів він, одвівши очі вбік.
— Ні, ні, назвіть ваше справжнє ім’я, — лагідно мовив Холмс. — Мені завжди зручніше мати справу з людиною, що не ховається за вигаданим ім’ям.
Бліді щоки незнайомця спалахнули.
— Якщо так, — сказав він, — то моє справжнє ім’я — Джеймс Райдер.
— Саме так я й думав. Ви — старший служник у готелі «Космополітен». Прошу вас, сідайте, і я невдовзі розповім вам усе, про що ви хотіли б дізнатися.
Чоловічок стояв непорушно, дивлячись то на одного, то на іншого з нас напівзляканим-напівбадьорим поглядом; він не знав, що чекає на нього — перемога чи смерть. Нарешті він сів у кеб, і за півгодини ми були вже у вітальні на Бейкер-стріт. Дорогою ніхто не промовив ані слова, але наш новий супутник так важко дихав, так міцно стискав і розтуляв долоні, що це виразно свідчило про його нервове збудження.