Пригоди Шерлока Холмса. Том 2
Шрифт:
— Я помітив це, тільки-но ви увійшли до кімнати, — відповів Холмс.
— Це старовинний рукопис.
— Перша половина вісімнадцятого століття, якщо це не підробка.
— Звідки ви це знаєте, сер?
— Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені його краєчок — десь у два дюйми завширшки. Поганий той фахівець, що не може визначити вік документа хоча б у межах одного-двох десятиліть. Вам, можливо, доводилось читати мою невеличку розвідку з цього питання. Я приблизно датую ваш рукопис 1730 роком.
— Достовірна дата — 1742 рік. — Доктор Мортімер дістав рукопис із бічної кишені. — Цю родинну пам’ятку передав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, чия несподівана трагічна смерть три місяці тому схвилювала увесь Девоншир. Можу сказати, що я був не лише особистим
Холмс простяг руку, взяв рукопис і розгорнув його на колінах.
— Ватсоне, придивіться-но до написання літери «д». Це одна з тих прикмет, що допомогли мені визначити дату.
Я поглянув через його плече на пожовклий папір із вицвілим письмом. Угорі стояв напис: «Баскервіль-Холл», а нижче — великі, розгонисті цифри: «1742».
— Це схоже на якийсь запис.
— Так, це запис одного переказу, що живе в родині Баскервілів.
— Але ж, як я зрозумів, ви прийшли порадитись зі мною з якогось сучасного, практичного питання?
— Якнайсучаснішого. І якнайпрактичнішого, яке треба розв’язати протягом доби. Але рукопис зовсім коротенький і якнайтісніше стосується цієї справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.
Холмс глибоко вмостивсь у кріслі, стулив кінчики пальців і покірно заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим, деренчливим голосом почав читати химерну, старомодну оповідь.
«Є багато свідчень про собаку Баскервілів, але я, будучи прямим нащадком Х’юґо Баскервіля і чувши цю оповідь од свого батька, а він — од свого, надумав записати її, не маючи сумніву, що все це правда. І я хочу, сини мої, щоб ви вірили, що Всевишній суддя, який карає нас за гріхи наші, має волю й милосердя відпустити нам їх, і що нема такого тяжкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою й каяттям. Тож забудьте навіки-віків страшні плоди минулого, але остерігайтеся гріхів у майбутньому, щоб знов усім нам на загибель не давати волі тим чорним пристрастям, які стільки лиха завдали нашій родині.
Знайте ж, що за часів Великого Повстання, — історію його, написану велемудрим лордом Кларендоном, я раджу вам прочитати, — власником замку Баскервіль був Х’юґо, того самого роду, і справедливо буде назвати того Х’юґо чоловіком диким, нечестивим та безбожним. Сусіди пробачили б йому всі гріхи, бо святі ніколи не народжувалися в наших краях, але в Х’юґовій природі була пристрасть до витівок жорстоких і необачних, що й зробило ім’я його притчею во язицех на увесь Девоншир. Сталося так, що цей Х’юґо покохав, — якщо тільки можна звати його чорну пристрасть цим осяйним ім’ям, — дочку фермера, що мав землі біля Баскервілевого маєтку. Але дівчина, славна своєю скромністю й цнотами, страхалася самого його лютого імені і всіляко його сторонилася. Тож одного разу, на Михайлів день, цей Х’юґо, взявши з собою п’ятьох чи шістьох своїх найвідчайдушніших товаришів, прокрався до тієї ферми й вивіз звідти дівчину, бо добре знав, що батька й братів її не було на ту пору вдома. Повернувшися до Холлу, він замкнув її в одному з горішніх покоїв, а сам, за звичаєм, заходився бенкетувати з товаришами. Бідолашна дівчина трохи не збожеволіла, чуючи співи, крики та лихослів’я, що лунало знизу, бо всякий, хто знав Х’юґо Баскервіля, посвідчив би: п’яним він так розпускав язик, що подібні нечестиві слова мали б спопелити того, хто вимовляє їх. Нарешті душа дівчини сповнилася таким страхом, що вона зважилася на вчинок, якого злякався б найхоробріший і найспритніший чоловік: по стеблах плюща, що обвивали — і досі обвивають — південний мур замку, спустилася додолу й побігла через болото до батьківської оселі, яка стояла за три ліґи звідти.
По якомусь часі Х’юґо залишив своїх гостей із наміром однести полонянці їсти й пити, — а може, на думці в нього було й щось гірше, — але побачив, що клітка спорожніла й пташка випурхнула на волю. І тоді в душу його вселився
Товариші кілька хвилин стояли мовчки, нездатні второпати, через що здійнявся такий шарварок. Та помалу вони протверезіли, й до них дійшло, яку чорну справу буде скоєно на болоті. Усі враз зарепетували: той наказував подати коня, той — пістоль, той — ще одну баклагу вина. Потім, трохи оговтавшись, вони втринадцятьох, усім збіговиськом, скочили на коней і кинулися навздогін Х’юґо. Над ними яскраво сяяв місяць, і вони мчали в тому напрямку, в якому мала бігти дівчина, якби хотіла дістатися батьківської оселі.
Вони промчали милю чи дві, наздогнали пастуха з чередою й спитали, чи не бачив він погоні. А той, як розповідають, був такий переляканий, що спочатку не міг ані слова промовити, але врешті признався, що бачив нещасну дівчину, слідами якої бігли пси. «Але я бачив і щось інше, — мовив він. — Х’юґо Баскервіль пронісся повз мене на своїй вороній кобилі, а за ним мовчки гнався собака, і хай Господь мене боронить ще колись побачити таке пекельне поріддя в себе за спиною». П’яні сквайри вилаяли пастуха й помчали далі. Та невдовзі поза спинами в них сипнуло морозом, бо вони почули на болоті тупіт кінських копит, і ворона кобила, вся змилена, промчала повз них із порожнім сідлом. Бенкетарі, охоплені страхом, з’юрмились, а потім рушили далі через болото, хоча кожен з них, якби був тут сам, радо завернув би свого коня назад. Вони поволі просувалися вперед і врешті-решт уздріли собак. Усі гончаки, здавна відомі своєю люттю, жалісно скавуліли, скупчившись біля великої яруги; деякі з них, зіщулившись, одбігали вбік, а ще кілька, наїжачивши шерсть і виблискуючи очима, силкувалися пролізти крізь вузьку улоговину, що перетинала їм шлях.
здці зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезішими, ніж були на початку погоні. Ніхто з ній не насмілювався ступити ані кроку вперед, однак троє найхоробріших — чи, може, найзахмеліліших — усе ж погнали коней у глиб яруги. І там їхнім очам відкрилася широка лука, а на ній — два високі кам’яні стовпи, з тих, що стоять тут іще з прадавніх часів. Місяць ясно осявав луку, посеред якої лежала нещасна дівчина, — вона сконала зі страху і втоми. Але не її тіло й не тіло Х’юго Баскервіля, що лежало поряд, змусило трьох непутящих гульвіс відчути, як волосся стало диба на їхніх головах: над Х’юґо, вчепившись йому в горлянку, стояло бридке чудовисько — великий чорний звір, що скидався на собаку, але набагато більший за всіх собак, яких доводилося бачити смертному. І чудовисько це на їхніх очах розірвало Х’юґо Баскервілю горлянку, повернуло до них свої криваві щелепи і блиснуло вогненними очима; всі троє зі страху скрикнули й помчали, репетуючи, щодуху болотами. Один з них, як розповідають, помер іще тієї самої ночі від жаху, свідком якого був, а двоє інших до кінця життя не могли опам’ятатись.
Отаке, сини мої, повір’я про собаку, що завдало відтоді стільки лиха нашому родові. І якщо я надумав записати його, то лише з надії на те, що пізнане менше страхає нас, ніж недомовлене й таємниче. Чи є потреба заперечувати, що багато хто з нашого роду помирав жахливою смертю, наглою, кривавою та загадковою? Тож нехай не обмине нас Провидіння своєю ласкою, бо воно не стане карати невинних, народжених після третього й четвертого коліна, як про це говорить Святе Письмо. І Провидінню цьому, сини мої, я доручаю вас і заповідаю: стережіться боліт у нічну годину, коли там володарюють сили зла.