Пригоди Шерлока Холмса. Том 3
Шрифт:
— Чудово! — промовив секретар. Відклавши сигару, він м’яко заплескав у пухкі долоні.
— І все це за чотири роки, бароне. Непогано для сільського випивайла та мисливця. Але діаманта, що увінчає мою колекцію, ще немає, хоча для нього вже готова оправа. — Він показав на відділення з написом «Військово-морські сигнали».
— Але ж тут уже досить солідне досьє.
— Застаріло. Нікчемні папірці. Адміралтейство якимось чином довідалося, здійняли тривогу, і всі коди було змінено. Ото був удар, бароне, — найгірший за всю мою кампанію. Але завдяки моїй чековій книжці та добрязі
Барон з вигуком розчарування позирнув на годинник:
— Ні, я справді більше не можу чекати. Уявіть собі, як зараз усе вирує на Карлтон-Терас, — кожен з нас повинен бути на своєму посту. Я сподівався принести туди новини про вашу останню здобич. Хіба Олтемонт не сказав, коли прийде?
Фон Борк підсунув йому телеграму.
«Буду неодмінно. Увечері привезу нові свічки запалювання.
Олтемонт».
— Свічки запалювання?
— Він вдає з себе механіка, а в мене тут цілий гараж. У нашому коді все позначено назвами запасних частин автомобіля. Коли він пише про радіатор, то йдеться про лінійний корабель, а помпа для мастила — це крейсер, і таке інше. Свічки запалювання — це військово-морські сигнали.
— Відіслано з Портсмута опівдні, — мовив секретар, оглянувши телеграму. — До речі, скільки ви йому платите?
— П’ятсот фунтів дам лише за цю роботу. А ще, звичайно, він дістає постійну платню.
— Добре гребе. Ці зрадники вітчизни приносять користь, але я пошкодував би таких грошей.
— На Олтемонта грошей не жаль. Він чудово працює. Нехай я забагато плачу йому, але він постачає «добрий крам», як сам каже. До того ж він не зрадник. Я певен, що наш найвойовничіший юнкер у своєму ставленні до Англії — просто ніжний голубок поряд із цим розлюченим американським ірландцем.
— Он як! Американським ірландцем?
— Якби ви послухали його мову, то не мали б жодного сумніву. Будьте певні, що навіть я не завжди його розумію. Він немовби оголосив війну не тільки Англії, а й англійській мові. Вам справді треба вже йти? Він щохвилини може над’їхати.
— Ні. На жаль, я й так уже занадто затримався. Чекаємо на вас завтра вранці. Якщо вам пощастить пронести теку з сигналами під самісіньким носом пам’ятника герцогові Йоркському, то вважайте це за переможне завершення всієї своєї англійської кар’єри. Овва! Це ж токай!
Він кивнув на міцно закорковану пляшку, що стояла на таці разом з двома чарками.
— Дозвольте налити вам чарочку на дорогу?
— Ні, дякую. Тут, я бачу, буде бенкет.
— Олтемонт добре знається на винах, мій токай припав йому до смаку. Це гордовитий чолов’яга, його треба власкавлювати. Ладнати з ним нелегко, будьте певні.
Вони знову вийшли на терасу, подалися в дальший її куток — і одразу величезна баронова машина, що стояла з того боку, затрусилась і загуркотіла від легенького дотику шофера.
— Ото, мабуть, вогні Гаріча, — мовив секретар, вдягаючи запилюжений плащ. — Як спокійно, затишно. А через якийсь тиждень тут спалахнуть інші вогні, та й берег стане менш затишним. І небо теж, якщо наш славний Цеппелін дотримає своєї обіцянки...
Над ними світилося лише одне вікно: було видно, як за столом, на якому стоїть лампа, сидить старенька рум’яна бабця в сільському очіпку. Вона схилилася над плетивом і вряди-годи переривала роботу, щоб погладити великого чорного кота, що умостився біля неї на ослінчику.
— Це Марта, єдина служниця, яка залишилася тут.
Секретар зареготав.
— Справжнісіньке втілення Британії — занурена в себе й дрімає. Що ж, на все добре, фон Борку! — Махнувши на прощання рукою, він скочив у машину, і два золотаві промені від фар одразу ринули вперед, у темряву. Секретар сперся на подушки розкішного автомобіля й настільки заглибився в думки про майбутню європейську трагедію, що навіть не помітив, як його машина, звертаючи на сільську вулицю, трохи не збила невеличкий «Форд», який мчав назустріч.
Коли останній блиск фар згас удалині, фон Борк неквапом повернувся до кабінету. Дорогою він помітив, що стара служниця загасила лампу й пішла спати. Мовчанка й темрява, що запанували в просторій господі, були для нього незвичними — родину він мав велику. Полегшено зітхнувши, він подумав, що вся родина й слуги нині в безпеці, і якщо не брати до уваги старої служниці, яка залишилася на кухні, він тепер сам-один у цілому домі. Перед тим, як виїхати, багато що належало впорядкувати, а дещо — знищити; він узявся до роботи й працював доти, доки його гарне, бадьоре обличчя не почервоніло від полум’я спалюваних паперів. Біля столу на підлозі стояла шкіряна валіза — у неї він обережно почав складати дорогоцінний вміст сейфа. Тільки-но він поклав туди перші папери, як до його пильного вуха долинув шум автомобіля. Задоволено скрикнувши, він умить позатягав на валізі ремені, замкнув сейф і побіг на терасу. Саме цієї хвилини біля хвіртки, блиснувши фарами, зупинився невеличкий автомобіль. З нього вискочив довготелесий пасажир і побіг назустріч фон Боркові; шофер, огрядний підстаркуватий чоловік із сивими вусами, зручніше вмостився на своєму місці, готуючись, напевно, довго чекати.
— Ну? — нетерпляче спитав фон Борк, кидаючись до гостя.
Замість відповіді той переможно змахнув над головою невеличким бурим паперовим пакунком.
— Авжеж, джентльмене, цього разу ви будете задоволені! — вигукнув він. — Я нарешті припер вам крам.
— Сигнали?
— Так, як я й писав у телеграмі. Геть-чисто всі: семафори, лампові коди, марконі, — копії, звичайно, не оригінали. Це надто вже небезпечно. Але крам добрячий, ладен закластися! — Він грубо ляснув німця по плечу; той спохмурнів.
— Заходьте, — сказав він. — Я сам у всьому будинку. Чекав лише на вас. Копії — справді краще, ніж оригінали. Якби зникли оригінали, вони поміняли б усі коди. А з цими копіями, гадаєте, все гаразд?
Увійшовши до кабінету, американський ірландець умостився в кріслі й випростав довгі ноги. Це був високий, сухорлявий чоловік років шістдесяти, з гострим, виразним обличчям і невеликою цапиною борідкою, що робила його схожим на «дядька Сема» з карикатур. З рота в нього стирчала недокурена, погасла сигара: сівши, він одразу запалив її.