Пригоди Шерлока Холмса. Том 3
Шрифт:
— Пречудово! Що іще?
Стенлі Гопкінс дістав з кишені записник у жовтих палітурках. Палітурки були потерті, а сторінки — вицвілі. На першій сторінці було виписано літери «Д.Г.Н.» та цифри «1883». Холмс поклав записник на стіл і якусь хвилину уважно його розглядав, поки ми з Гопкінсом позирали йому через плече. На другій сторінці стояли літери «К.Т.З.», на кількох наступних — самі цифри. Подекуди траплялися заголовки: «Аргентина», «Коста-Рика» або «Сан-Паулу», і під ними — знову цифри й позначки.
— Що ви про це думаєте? — запитав Холмс.
—
— Або «Канадська Тихоокеанська залізниця», — мовив Холмс.
Стенлі Гопкінс щось процідив крізь зуби й стукнув себе кулаком по коліну.
— Який я був дурень! — вигукнув він. — Звичайно ж, ваша правда. Зосталося тільки розкрити ініціали «Д.Г.Н.» Я вже переглянув старі біржові реєстри за 1883 рік, однак не знайшов жодного маклера з таким ім’ям. І все-таки я відчуваю, що ключ — саме тут. Погодьтеся, містере Холмсе: адже можливо, що ініціали належать саме тій людині, яка була тоді в капітана, — іншими словами, вбивці. А цей документ, де перелічено стільки цінних паперів, розкриє нам причину вбивства.
З обличчя Шерлока Холмса було видно, що його вельми спантеличив такий поворот справи.
— Я мушу погодитись з обома вашими зауваженнями, — сказав він. — Думаю, що цей записник, про який не згадувалось у протоколі, дещо змінить мої припущення. В моїй версії злочину для нього немає місця. А ви пробували відшукати власників згаданих тут паперів?
— Так. Слідчі звернулися з запитами до контор, але боюся, що відповідь ми дістанемо лише через кілька тижнів, — адже це все акції південноамериканських концернів.
Холмс далі розглядав крізь лупу палітурки записника.
— Тут, безперечно, пляма, — провадив він.
— Так, сер, це кров. Я ж розповідав вам, що знайшов записник на підлозі.
— Пляма крові була зверху чи знизу?
— Біля підлоги.
— То записник упав на підлогу вже після вбивства?
— Саме так, містере Холмсе. Як на мене, його впустив убивця, коли тікав. Записник лежав біля дверей.
— І жодного з тих цінних паперів не знайшли серед майна небіжчика?
— Ні, сер.
— У вас є підстави підозрювати пограбування?
— Ні, сер. Жодної речі не вкрадено.
— Отакої! Справді цікавий випадок! Там був ще ніж, чи не так?
— Ніж був у піхвах. Лежав біля ніг небіжчика. Місіс Кері засвідчила, що то ніж її чоловіка.
Холмс на хвилину замислився.
— Гаразд, — нарешті мовив він, — Треба, мабуть, поїхати туди й поглянути самому.
Стен лі Гопкінс радісно скрикнув:
— Дякую, сер! Це скине з мене тягар.
Холмс насварився на нього пальцем.
— Тиждень тому все було б набагато простіше, — сказав він. — Але навіть і зараз мої відвідини можуть стати в пригоді. Якщо ви нині вільні, Ватсоне, я буду радий поїхати разом з вами. А ви, Гопкінсе, викличте кеб, і за чверть години ми вирушимо до Форест-Роу.
Висівши з потяга на маленькій глухій станції, ми ще кілька
Стенлі Гопкінс насамперед провів нас до будинку, де відрекомендував похмурій сивій жінці — вдові загиблого, чиє зморене обличчя й сповнені жаху очі з червоними повіками свідчили про те, що їй судилося пережити роки страждань і гірких образ. Поруч із нею була донька — бліда білява дівчина. Її очі гордовито блиснули, коли вона сказала, що радіє батьковій смерті й благословляє руку, що обірвала його життя. Настрій, який навіяв у домі Чорний Пітер, був такий страшний і гнітючий, що нам полегшало на душі, коли ми знов опинилися надворі й попрямували стежкою, протоптаною через поле небіжчиковими ногами.
Хижа виявилась простенькою дерев’яною халабудою з легким дахом і двома віконцями, одне з яких було біля дверей, а друге — навпроти. Стенлі Гопкінс дістав з кишені ключ і нахилився до замка, але раптом зупинивсь, і на його обличчі застигли напружена увага й подив.
— Хтось хотів зламати замок, — сказав він.
Це, безперечно, була правда. Дерев’яні двері були подряпані, й на темній фарбі видніли свіжі білі смужки. Холмс пильно оглянув віконце.
— Вікно теж хтось намагався відчинити, але не зміг. Мабуть, недосвідчений ще грабіжник.
— Дивна річ, — мовив інспектор. — Ладен заприсягтися, що вчора ввечері цих подряпин не було.
— Може, приходив хтось цікавий із села, — припустив я.
— Ні, навряд. Мало хто зважиться навіть ступити до садиби, а тим паче влізти до «каюти». А що ви про це думаєте, містере Холмсе?
— Думаю, що нам усміхнулася доля.
— То ви сподіваєтесь, що цей грабіжник прийде ще раз?
— Цілком можливо. Він спробував відчинити двері крихітним кишеньковим ножем. Це йому не вдалося. Що він робитиме далі?
— Прийде наступної ночі з якимось міцнішим знаряддям.
— Отож-бо й воно. Це буде наша помилка, якщо ми не підстережемо його. А тим часом дозвольте оглянути «каюту» всередині.
Сліди трагедії було вже знищено, але меблі в кімнатці стояли так само, як і під час убивства. Дві години поспіль Холмс якнайпильніше роздивлявся по черзі кожну річ, та його обличчя свідчило, що огляд цей намарний. Лише одного разу він перервав свій старанний розшук.
— Ви нічого не брали з цієї полиці, Гопкінсе?