Пригоди Шерлока Холмса. Том 3
Шрифт:
— Так, так, зрозуміло. А щодо втечі всіх інших?
— Я ще не зібрав усі факти, але гадаю, що навряд чи тут виникнуть якісь труднощі. Все ж таки було б помилкою щось припускати, перш ніж отримаєш усі відомості. Непомітно для самого себе починаєш підлаштовувати їх під свої висновки.
— А лист?
— Про що в ньому йшлося? «Наші власні кольори, зелений і білий». Щось начебто про перегони. «Зелений — відчинено, білий — зачинено». Це, безперечно, сигнал. «Головні сходи, перший коридор, сьомі двері праворуч, зелене сукно». Це — призначення місця зустрічі. Можливо, за всім цим криються ревнощі. В усякому разі, задум
— Той чоловік, Ґарсія, був іспанець. «Д.», мабуть, означає «Долорес» — поширене в Іспанії жіноче ім’я.
— Добре, Ватсоне. Дуже добре, однак майже неймовірно. Іспанка писала б до іспанця по-іспанському. Цей лист могла написати тільки англійка. Тож нам залишається озброїтися терпінням і дочекатися, поки наш кмітливий інспектор прийде по нас. А тим часом подякуймо нашій щасливій долі, що на кілька годин врятувала нас від нестерпного тягаря нудьги.
Перш ніж наш суррейський інспектор повернувся, надійшла відповідь на Холмсову телеграму. Холмс прочитав її й хотів уже сховати до свого записника, але, напевно, помітив, як насторожилось моє обличчя. Усміхаючись, він перекинув телеграму мені.
— Ми обертаємось у найвищих світських колах, — зауважив він.
Телеграма містила перелік імен та адрес:
«Лорд Гарінґбі — «Міжгір’я». Сер Джордж Фоліот — «Оксшотські вежі». Містер Гайне Гайне, мировий суддя — «Парді-Плейс». Містер Джеймс Бейкер Вільямс — «Старий Фортонський палац». Містер Гендерсон — «Високий шпиль». Превелебний Джошуа Стоун — «Нижній Волслінґ».
— Цим і обмежується весь обшир наших дій, — мовив Холмс. — Немає сумніву, що й Бейнс, із своїм методичним розумом, обрав такий самий спосіб.
— Я не все тут розумію...
— Любий друже, ми вже дійшли висновку, що в листі, який Ґарсія одержав під час обіду, йшлося про якусь зустріч. Далі, якщо таке тлумачення правдиве, для того, щоб потрапити на місце цієї зустрічі, треба зійти нагору головними сходами й знайти сьомі двері праворуч у першому коридорі; отже, зрозуміло, що цей будинок — досить великий. Так само зрозуміло, що стоїть він не далі, ніж за милю чи дві од Оксшота, бо Ґарсія вирушив туди пішки й сподівався, як я гадаю, повернутися до «Бузкової хижі», поки ще не минув час його алібі, тобто до першої години ночі. Розміркувавши, що великих садиб в околицях Оксшота не так уже й багато, я обрав найпростіший спосіб і замовив їхній перелік в агентстві, згаданому Скоттом Еклсом. Ось вони всі, в цій телеграмі, і другий кінець нашої заплутаної нитки має пролягти десь поміж ними.
Було вже близько шостої години, коли ми в товаристві інспектора Бейнса дісталися Ешера — чудового села в Сурреї.
Ми з Холмсом прихопили з собою все, що треба для ночівлі, і найняли затишне помешкання в заїзді «Бугай». Нарешті разом з нашим детективом ми вирушили до «Бузкової хижі». Березневий вечір був холодний і темний; дошкульний вітер і дрібний дощ шмагали нам в обличчя, й від того ще похмурішим здавалося пустище, через яке пролягла наша дорога, й ще сумнішою — мета, до якої вона вела нас.
2. Тигр із Сан-Педро
Пройшовши зо дві милі цією холодною, сумною місциною, ми опинилися біля великих дерев’яних воріт, від
— Тут чергує констебль, — пояснив Бейнс. — Постукаю у вікно.
Він швидко перетнув травник і стиха постукав пальцем у шибку.
Крізь запітніле скло я побачив людину, що підхопилася з крісла біля каміна, й почув з кімнати крик. Через півхвилини двері відчинив блідий полісмен; він важко дихав, свічка хиталася в його тремтячій руці.
— Що сталося, Волтерсе? — різко спитав Бейнс.
Чоловік витер хустинкою чоло й полегшено зітхнув.
— Як добре, сер, що ви прийшли! Вечір такий довгий, а нерви мої вже не ті, що були колись.
— Нерви, Волтерсе? Я й не думав, що у вас є нерви.
— Еге ж, сер, адже будинок порожній, безлюдний, а тут іще й ота дивина на кухні. А коли ви постукали у вікно, то я й подумав, що це знову він...
— Хто — він?
— Чорт, сер, не інакше. Стояв отут під вікном.
— Хто й коли стояв під вікном?
— Години зо дві тому. Тільки-но звечоріло. Я сидів собі в кріслі й читав. Не знаю вже, чого мені закортіло глянути у вікно, але крізь нижню шибку я побачив пику, що витріщилась на мене! Боже, що то була за пика, сер! Мабуть, ночами тепер мені ввижатиметься.
— Ну-ну, Волтерсе! Хіба ж личить так говорити констеблеві?
— Знаю, сер, знаю... Але це просто приголомшило мене, сер! Нащо це приховувати від вас? Та пика не була ні чорна, сер, ні біла, ні будь-якого іншого відомого мені кольору, а якась глиняста, як-от глину змішати з молоком. І широченна нівроку, вдвічі ширша за ваше обличчя. А дивилася як — очиська здоровенні, вибалушені, зуби білі, вишкірені, мов у голодної звірюки! Ото й кажу вам, сер, що я й пальцем не міг поворухнути, ані рота розкрити, поки те страховисько не кинулось геть. Я побіг за ним через кущі, але, дякувати Богові, там уже нікого не було.
— Якби я не знав, що ви добрий констебль, Волтерсе, я б вам за таке вліпив догану. Хай там сам чорт буде — хіба личить полісмену дякувати Богові за те, що того чорта не вдалося спіймати? Сподіваюся, що не все це примарилось вам через ваші нерви?
— Це, врешті, досить легко перевірити, — мовив Холмс, засвітивши кишеньковий ліхтарик. — Так, — доповів він, швидко оглядаючи моріжок, — черевики, здається, дванадцятого розміру. Якщо й зріст у нього такий самий, то це мав бути справжній велетень.
— Куди ж він подівся?
— Напевно, продерся через кущі й вибіг на дорогу.
— Добре, — похмуро й замислено мовив інспектор, — хто б то не був і чого б він не хотів, він утік, а в нас важливіші справи. Зараз, містере Холмсе, я з вашого дозволу покажу вам будинок.
У спальнях і вітальнях навіть найпильніший обшук не виявив нічого. Напевно, пожильці не привезли з собою ніяких речей, бо майже все, аж до найменших дрібниць, було позичене у власника будинку. Знайшлося багато одягу з мітками «Маркс і компанія, Аппер-Голборн». Телеграфний запит туди вже було надіслано, але виявилось, що Маркс теж нічого не знає про свого клієнта, хіба те, що він добре платить. Серед власного майна господаря була всяка всячина: люльки, кілька книжок — дві з них іспанською мовою, старовинний револьвер і гітара.