Пригоди Шерлока Холмса. Том 3
Шрифт:
— Ви бачили його, Ватсоне?
— Так, він уже їде.
— Чудово, Ватсоне! Чудово! Ви — найкращий з вісників.
— Він хотів приїхати зі мною.
— Це неможливо, Ватсоне. Аж ніяк неможливо. Він питав про причину хвороби?
— Я сказав йому про китайців в Іст-Енді.
— Саме так! Гаразд, Ватсоне, ви зробили все, що міг би зробити друг. Тепер можете зникнути зі сцени.
— Я мушу зачекати й вислухати його думку, Холмсе.
— Звичайно ж, мусите. Але я маю підставу вважати, що думка ця буде відвертіша й цінніша,
— Любий мій Холмсе!
— Боюся, що в вас немає вибору, Ватсоне. В кімнаті нема де сховатись, і це дуже добре, бо не викличе ніякої підозри. Тож, Ватсоне, тут ми, гадаю, зробимо все, що треба. — 3 рішучим виразом на змарнілому обличчі він несподівано сів на ліжку. — Вже риплять колеса, Ватсоне. Швидше, друже, якщо ви мене поважаєте! І не ворушіться, хай би що там сталося — хай би що там сталося, чуєте? Не розмовляйте! Не рухайтесь! Лише слухайте якомога уважніше... — Цієї миті сили знов покинули його, й вольова, виразна мова перетворилась на кволе, плутане бурмотіння людини, що марить.
Зі своєї схованки, в якій я так раптово опинився, я почув, як залунали кроки на сходах, як відчинилися, а потім зачинилися двері спальні. А далі, на мій подив, запанувала довга мовчанка, яку переривало лише дихання й хрипіння хворого. Я уявив собі, як наш відвідувач стоїть біля ліжка й дивиться на страдника. Нарешті ця дивна мовчанка урвалась.
— Холмсе! — вигукнув відвідувач так настирливо, ніби будив сонного. — Холмсе! Ви чуєте мене, Холмсе?! — Я почув шурхіт, ніби хворого несамовито трусили за плече.
— Це ви, містере Сміте? — прошепотів Холмс. — Я й не сподівався, що ви прийдете.
Сміт засміявся.
— Авжеж, не сподівалися, — сказав він. — І все-таки, як бачите, я тут. Плачу за лихо добром, Холмсе, — за лихо добром!
— Це дуже люб’язно, дуже шляхетно з вашого боку. Я високо ціную ваші знання.
Відвідувач посміхнувся:
— Еге ж. Ви, на щастя, єдиний у Лондоні, хто здатен на це. Ви знаєте, що з вами?
— Те саме, — мовив Холмс.
— Он як! Ви впізнаєте симптоми?
— Аж надто добре.
— Що ж, мене це не дивує, Холмсе. Мене не дивує, що в вас те саме. Якщо так, то справи ваші кепські. Бідолаха Віктор помер четвертого дня, — цей дужий, здоровий хлопець. Вам, як ви казали, здалося дивним, що він у серці Лондона підхопив цю рідкісну азійську хворобу — до того ж хворобу, яку я так ретельно вивчав. Дивовижний збіг, Холмсе. Ви вдало це підмітили, але не дуже люб’язно було твердити, що тут є причина й наслідок.
— Я знав, що це скоїли ви.
— Он як, ви знали? Але ж довести цього не могли. А як ви гадаєте, чи добре це — спершу висувати проти мене такі звинувачення, а потім, опинившись у біді, плазувати переді мною, благаючи про допомогу? Що це за витребеньки, га?
Я почув засапане, важке дихання хворого.
— Дайте мені води! —
— Скоро вам кінець, друже, але я не піду, не скінчивши розмови. Лише заради цього я й подам вам води. Ось, не розхлюпайте! Отак. Вам зрозуміло, що я кажу?
Холмс застогнав.
— Зробіть для мене все, що можете. Забудьмо минуле, — шепотів він. — Я викину всю цю справу з голови, присягаюся. Лише вилікуйте мене, і я забуду про неї.
— Забудете про що?
— Про ту смерть Віктора Севеджа. Ви тільки-но зізналися, що це скоїли ви. Я забуду про це.
— Можете забувати чи пам’ятати, як собі хочете. Я не побачу вас на лаві свідків. Ви будете в іншому місці, любий мій Холмсе, можу вас запевнити. Мене не обходитиме, що ви знаєте, чому помер мій небіж. Зараз ідеться не про нього, а про вас.
— Так, так.
— Ваш приятель, що приїхав до мене, — забув його ім’я, — сказав, що ви заразились в Іст-Енді, серед моряків.
— Я тільки так можу це пояснити.
— І ви пишаєтеся своїм розумом, Холмсе? Вважаєте себе таким кмітливим, авжеж? Але нині вам зустрівся дехто кмітливіший. Поміркуйте-но, Холмсе. Чи не могли ви підхопити цю хворобу іншим чином?
— Я не можу думати. Голова тріскає. Допоможіть, заради Бога!
— Так, я допоможу вам. Допоможу зрозуміти, що сталось і як це сталось. Я хочу, щоб ви дізналися про це, перш ніж помрете.
— Дайте мені чого-небудь, щоб утамувати цей біль!
— Біль, кажете? Так, мої кулі теж верещали з болю. Схоже, мабуть, на судоми?
— Так, так, це судоми.
— Ну, то слухати мене вони вам не завадять. Слухайте! Ви не пригадуєте якогось незвичайного випадку якраз перед тим, коли захворіли?
— Ні, ні. Нічого.
— Подумайте ще.
— Я надто хворий, щоб думати.
— То я допоможу вам. Ви одержували що-небудь поштою?
— Поштою?
— Скриньку, наприклад?
— Я хворий, я помираю!
— Слухайте, Холмсе! — До мене долинув звук, ніби хворого трусили за плече, і я ледве всидів у своїй схованці. — Ви повинні вислухати мене. Ви мусите вислухати мене. Чи пам’ятаєте ви скриньку — скриньку зі слонової кістки? Її надіслали вам у середу. Ви відчинили її, пам’ятаєте?
— Так, так, я відчинив її. Там усередині була гостра пружина. Якийсь жарт...
— То був не жарт, як ви швидко переконалися. Нарікайте на себе, дурню. Хто просив вас ставати на моїй дорозі? Якби ви мене облишили, я б вас не займав.
— Згадав, — прохрипів Холмс. — Пружина! Я подряпав нею палець. Ось вона, ця скринька, на столі.
— Авжеж, це вона, Святим Юрієм присягаюсь! І зараз вона зникне в моїй кишені. Ви втратите свій останній доказ. Тепер ви знаєте правду, Холмсе, й можете померти, переконавшися, що я вас убив. Ви довідались надто багато про долю Віктора Севеджа, тож я примусив вас розділити її. Ви невдовзі помрете, Холмсе. А я посиджу тут і подивлюся, як ви помиратимете.