Пригоди журавлика

Нестайко Всеволод Зіновійович

Скочила Бомбулеса з канапи, підбігла до повержених братів, присіла біля них навпочіпки і питає:

— Ану кажіть, хто ви такі! Якщо ви мені сподобаєтесь і догодити зможете, хтозна, може, і я вам у пригоді стану!

Перезирнулися брати. А що, як удасться перехитрувати якось Бомбулесу.

— Чарівники ми, — сказали. І розказали їй кожен про себе.

— Ой, як цікаво! — сплеснула руками Бомбулеса. — Це ж просто чудово! Значить, так. Ти, Чаклун-Красотун, зробиш з мене красуню. Ти, Одівець-Кравець, подаруєш мені найгарнішу сукню на світі. Ти, Чарівник-Годівник, почастуєш мене тисячею порцій

найсмачнішого і найрізнішого морозива. Ти, Чарівник-Садівник, виростиш мені трояндовий кущ з тисячею троянд різних сортів. Ти, Майстер-Видумляйстер, подаруєш мені всі гральні атракціони, які тільки є у світі. Ти, Літун-Плавець-Ходило, подаруєш мені чобітки, щоб уміли танцювати і вальси, і гопаки і всі танці на світі і, танцюючи, перестрибували через будинки і дерева. А ти, Чарівник-Будівник, збудуєш палац до самого неба, щоб було там усе, що мені треба, і щоб цілий день музика грала, мою душу звеселяла. Ну, починайте! Швиденько! Мені не терпиться! Ти, ти, Чаклун-Красотун, перший починай! Роби швиденько мене красунею. Ну!

Крекчучи, підвівся з підлоги Чаклун-Красотун, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:

Ану швидко, ану скоро Стань красунею, потворо!

Дивиться, — Бомбулеса як була товста, препогана, з двома бурульками на носі, так і лишилася.

Знизав плечима Чаклун-Красотун, знов махнув рукою, знову чарівне заклинання проказав. І знову нічого не вийшло.

Втретє проказав чарівне заклинання Чаклун-Красотун, втретє змахнув рукою — те ж саме.

— Та ти що! — скипіла Бомбулеса. — Руками тільки перед носом махаєш, більше нічого. Ще й обзиваєшся!

— Вибачайте, — зітхнув Чаклун-Красотун. — Сам не знаю, чого це в мене нічого не виходить. Мабуть, тому, що я трамвований, тобто травмований вашим татом

— Ану ти! — тицьнула пальцем Бомбулеса на Чарівника-Годівника.

Підвівся, крекчучи, з підлоги Чарівник-Годівник, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:

Еники-беннки! Хоч я люблю вареники І не люблю морозиво, Але Хай з'явиться негайно Пломбір і крем-брюле!

Дивиться — нічого нема.

Ніякого морозива.

Вдруге змахнув рукою Чарівник-Годівник, вдруге проказав заклинання — те ж саме.

Втретє змахнув рукою і проказав заклинання, — знову нічого не вийшло.

Розгнівалась Бомбулеса — аж бурульки на носі посиніли.

— Ви що! Глузуєте з мене?!.. Такі-сякі!..

— Еге! — загомоніли брати. — Вас би отак об стінку ляпнути! Не те, що чаклувати, дихати б не змогли.

— Та що ти з ними балакаєш! — гримнув Бомбула. — Та я їх зараз тільки — жух! — а потім тільки — дмух! — і попелу не залишиться.

— Ні! Ні! — закричала Бомбулеса. — І так ти мені все діло зіпсував. Була б уже красунею і все мала б, що забажала, якби не ти.

— Так! Так! — підхопила Бомбулиця. — Не чіпай їх! Хай відпочивають, сил для чарів набирають. А потім і мене красунею зроблять. Я теж

хочу.

— Значить, так… — сказала Бомбулеса. — Даю вам час до ранку. Якщо уранці не зробите мені те, що я бажаю, — тут вам і кінець настане.

І враз підлога під братами розсунулася, і полетіли брати в підземелля.

Попадали на мокру солому.

Лежать, зубами цокають, тремтять.

Холодно, темно, сиро.

Спробував Чарівннк-Будівник чарівне заклинання проказати, щоб замість підземелля хоч більш-менш тепле приміщення з'явилося — нічого не вийшло. І в Одівця-Кравця, який хотів щось тепленьке з одягу начаклувати, — теж не вийшло. І решта братів абсолютно нічого не змогли зробити. Геть-чисто всі чари їхні пропали, як не було.

Засумували брати.

Лежать, тремтять, зітхають.

— Мабуть, кінець нам прийшов.

І не так себе їм жалко, як сестриць-сміяниць, яких вони визволити не в змозі, не в силі.

Кожен руку до грудей притуляє, де біля серця вінок схований, і ніжні сумні слова шепоче.

— Ех! — тихо зітхнув Чарівник-Будівник. — Не жаль було б і життя віддати, тільки б її побачити.

І раптом з темряви почувся голос, мов дзвіночок:

— Не треба життя віддавати. Я тут.

Засвітився враз ліхтарик-блимарик, і побачив Чарівник-Будівник у кутку підземелля дівчину з суничної галявини — високу, струнку, як тополя, ставну, чорноброву Веселицю Прекрасну. А поряд — всі шестеро її сестер.

— Так ви теж тут! — підхопилися брати, кинулися до них. Слова вимовити не можуть.

Нарешті Чарівник-Будівник отямився й каже:

— Ну, тепер мені й смерть не страшна. Усміхнулася Веселиця Прекрасна.

— Не про смерть, про життя думати треба. Треба думати, як самим звідси вибратися і Жарт-Птицю звільнити.

Зітхнули брати всі разом:

— Як же це зробити, коли в нас усі чари геть-чисто пропали. Безсилі ми.

І знову усміхнулася чорноброва дівчина, аж посвітлішало в підземеллі (недарма її звали Веселицею Прекрасною). Усміхнулася й каже:

— То, хлопці, нічого. Не сумуйте. На Бомбулу все одно ніякі чари не діють. Поряд з ним усі інші чари зникають. Недарма й ваші зникли. Тільки ні він, ні Бомбулиця, ні Бомбулеса не знають про це. І не знають вони, що пересилити їх може не чарівна, а звичайна сила — розум і праця, мужність і дружба. І якщо ми всі гуртом візьмемося, то подолаємо їх.

— Ми готові! — вигукнули брати. — Кажи, що робити.

Перш за все треба нам з цього підземелля вибратися. І не просто вибратися, а в сусіднє підземелля перейти, де Бомбула зберігає чарівний крам-ловсам, з якого мішки-самолови робляться. Без мішків-самоловів не подолати нам Бомбулу з його посімейством, криворотими карликами і вартою.

— А як же нам у сусіднє підземелля перейти? — питають брати.

— Хто у вас на вигадки мастак? — питає Веселиця Прекрасна. — У нас Олена-Вчена.

І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі, мов фіалки лісові. Це її Майстер-Видумляйстер на суничній галявині зустрів, її вінок з лісових фіалок біля серця носить.

Подивились майстри на Майстра-Видумляйстра.

— Він! — кажуть.

Почервонів Майстер-Видумляйстер, опустив очі. Крім заклинання «Тангенс-синус-керосинус…» нічогісінько в голові нема.