Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

Клугер Даниэль Мусеевич

Паттег вийшов на зв’язок:

— Я — “Вайгач”. Зазнав ракетної атаки з боку невідомого об’єкта. Ракета класу “корабель — корабель”, площа відбиття 0,6, швидкість 18, самонаведення.

— Який заряд? Які пошкодження? — ожили переговорні пристрої.

— Пошкоджень немає. Маневром спалив ракету в струмені маршового двигуна. Заряд, як видно, плутоній, — Паттег кинув короткий погляд на екран експрес-спектрографа.

Тханг витер кров із закушеної губи і твердо сказав:

— Це Небезпечний Об’єкт. Слід негайно знищити.

Знищити,

ясна річ, що ж іще з ним робити? Але гразери в такому пилу малоефективні, і взагалі малоефективні, якщо там немає нічого живого. Якщо немає.

Я ввімкнув оптичну систему. Кілька секунд, поки машина відшукувала Об’єкт і виставляла максимальне збільшення, нічого не було видно. Та ось у перехресті координатної сітки застигла маленька смужка, що ледве вирізнялася на фоні матової чорноти Вугільного Мішка. Спробуй розбери, чи це наш старий земний бойовий корабель “Ангел”, чи щось зовсім інше.

— Гразери? Протиметеоритні гармати? — запитував інтерком Володя.

Ні, так не можна. Вони вже все вирішили — знищити, спалити, стерти на радіоактивний пил…

І тут я подумки накинувся на себе. Альтруїст! Тебе щойно мало не пристрелили. І півтора десятка літ цей уламок минулого чинить розбої в просторі. Та й взагалі, що ти знаєш про все це? Ти — рекрут у патрулі. Твоє діло — служити і мовчати. Там не один десяток розумних голів розбирався. І я сказав:

— Ні, так не можна.

Не можна — інакше навіщо посилати в патруль нас, людей? Послати автомати чистити космос, наштампувати сотні тисяч космічних двірників — нехай прочісують простір, знищують і розпилюють усе, що не відповідає на пароль.

Паттег різко відвернувся від пульта і з цікавістю втупив очі в мене. І я зрозумів, що він усю вахту підсвідомо чекав від мене сюрпризів. Паттег тихо спитав:

— Ти певен, що ми ухилимося від повторної атаки?

Дивна думка не полишала мене. Настільки дивна, що я навіть не наважувався додумати її до кінця. Тільки сказав:

— Поки ми нерухомі, повторної атаки не буде.

— Чому ж?

— Для автомата нерухомі об’єкти не є ціллю.

— Чому ви так упевнені, вибачте? — запитав мініатюрний Тханг.

— Можливо… — Паттег задумливо похитав головою. — Інакше він смалив би по всіх маяках, станціях, перепало б і Трансплутону.

— Він? Ти, як я розумію, говориш про Небезпечний Об’єкт. А це… — я кивнув на екрани, — ми не знаємо поки що, з ким маємо справу.

Всі мовчали. Погодяться вони зі мною чи ні — ескадра не буде атакувати, не зваживши всі “за” і “проти”. Та краще б вони зі мною погодилися.

Мовчання тривало, ставало нестерпним і нарешті вибухнуло сухим клацанням переговорного пристрою:

— Прийнято — “Таймир”, — спокійно, навіть надто спокійно пролунав перший голос.

— Прийнято — “Уелен”.

— Помилка — “Югора”.

— Прийнято — “Хатанга”. Три — один.

— Формально ви маєте слушність, — сказав Тханг. — Але

як же його обстежити? Він же стріляє.

— Спробуємо зблизитись, — Паттег узявся за штурвал. — Заперечень немає?

— Хай щастить, Паттег, — прошелестіло в перетворнику.

— Тільки не поспішай, — попросив Тханг.

“Вайгач” обережно, наче маневруючи в тисняві причальної зони Трансплутону, розвернувся і на малому ході пішов до Об’єкта. Двадцять… тридцять… сорок секунд. Ну що ж, цього слід було чекати. Неяскрава блакитна зірочка засвітилася на чорному полі. Запрацювали екрани телеметрії.

— Він тікає, — констатував Паттег.

— Ні, — після паузи озвався “Уелен”. — Просто витримує дистанцію.

Паттег, звичайно ж, не кинувся навздогін. Він узяв важіль на себе, прибираючи тягу. Невідомий корабель теж вимкнув двигуни.

— А наші кораблі він бачить? — раптом запитав “Таймир”.

— Голосніше, — пробурчав Паттег. — Якщо не бачить, то почує.

— Перевіримо? — це “Хатанга”.

І, не діставши заперечень, пішов на скорочення дистанції.

Ніякої реакції. Отже, у нього локатори і справді слабші за наші. Що з цього виходить?

— Досить, “Хатанга”. Зраділи. Тримайте стрій. Прошу уваги…

ІІІ

Аварійний модуль у принципі може вмістити двох, але конструктори явно не були знайомі з Паттегом. Та ще треба втиснути стільки приладів…

Рештки вільного місця якраз над нашими головами займала єдина зброя — променевий спис. Із комплекту патрульного спорядження. Мені так і не вдалось умовити Паттега не брати спис; бажаючих допомагати мені в цьому теж не знайшлося. Добре хоч ескадра погодилась не відкривати вогонь, якщо ми загинемо.

Не взяти з собою Паттега я не міг, хоч і дуже хотів. Паттег почав брязкати авторитетом патруля. Він не хотів і слухати, що я можу піти сам. Даремно — тут його чудова реакція та інші гончі навики навряд чи стануть у пригоді: аварійний модуль немає ніякої можливості втекти, скажімо, від вогню дюз…

Десять хвилин модуль розганявся, тоді Паттег вимкнув двигун. Півтори години дрейфу… і, якщо нічого не трапиться, можна буде причалити до чужого борту. І ці півтори години я маю намір провести корисно: дещо в Патттега запитати і дещо йому втлумачити.

— Повтори ще раз, як відбулась атака.

Володимир здивовано подивився на мене.

— Ти ж сам бачив.

— Що я бачив? Кілька сплесків на екрані…

— Я не набагато більше. Пізно помітив, довелося різко шарпати.

— Розповідай послідовно.

— Об’єкт вимкнув двигуни. Телеметрія показала: нульове прискорення. Я помітив ціль, яка швидко рухалася. Ракету.

— Одразу? Біля його борта?

— Ні. Не зовсім. Трохи далі.

— Зрозуміло. А потім?

— Почав відхилятися праворуч, ракета — за мною. Ну, крутнувся — і спалив.