Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
— Гей, козак Ілля, син Іванович! Пам’ятаєш ти чи пригадуєш? Як з’явився ти вперше на дворищі, Соловейка Розбійника у мішку тримав. А Ольошка з пихи чи заздрощів на тебе, козака, підняв ненависть. І поцілив би, ірод, булатом своїм, якби ти той булат не впіймав на льоту! Чи пригадуєш — пам’ятаєш ти? Тож віддяч йому повною мірою: Володимир-князь не каратиме…
Знов запала тиша, грім чатуючи. А персти добрих молодців на мечі лягли. Загримить незабаром січа зла, що не раз тут у хоромах кривавилася, білі камені кров’ю зрошуючи.
І сказав Ілля, син Іванович, і сказав Ілля, родом Муромець:
— Не гаразд давні чвари пригадувати. Не гаразд на
І сказав на те Володимир-князь:
— Золоті слова мовив Муромець. Хай несуть на стіл срібло й золото!
— Слава, слава! — загукали дружинники.
— Нехай скаже наш учений друг, — мовив Муромець, — нехай повідає нам Добриня небувальщину, не якусь стару, а нечувану!
І Микитович, богатир вельми приязний, не примусив себе припрошувати:
— Розповім я вам, друзі, небувальщину, небувальщину, ще й нечувщину. Тільки не таку, яка була, а таку, яка буде ще… Уявімо, друзі, що наш хоробрий витязь Руслан, звитяжний нащадок Олегового поплічника Русланда, на оцій от гульні так нализався пива-меду, що, повертаючись додому, впав у князівський льох і проспав там мало не тисячу років!
І сказав достойний Руслан:
— Може буть, бо як сплю, то ніяк не добудишся.
— Прокинувся Руслан у дивному світі, коли люди мандрують у череві залізних птахів, а залізні птахи беруть у черево вже по сто християнських душ. Коли самого Перуна нащадки наші підняли з дна Славутича [12] і, аби заволодіти його блискавками, ув’язнили старого у так званий Конденсатор.
12
Перун — один з головних язичеських богів у слов’ян, володар блискавок. За легендою, під час прийняття християнства у Києві велетенського ідола, що зображав Перуна, було скинуто у Дніпро.
— Господи, слово поганське яке! — вжахнувся Володимир-князь.
— Так от, поневірявся спочатку Руслан у незнайомому світі, а тоді найнявся до концертної бригади естрадних лицедіїв і на потіху худородної челяді щовечора в’язав у вузли рейки, рвав ланцюги і ламав підкови.
І запевнив Руслан:
— Я це можу! Тільки що таке рейки — не відаю…
— Тож послухайте. Незабаром отрок закохався у дівицю Василису Прекрасну, чемпіонку Київщини із стрільби з лука. Василиса Прекрасна працювала оглядачем збройних палат Історичного музею, куди вперше у своєму житті подався потішний витязь Руслан.
— Гей, Добринюшко! — мовив Муромець. — По-простому кажи, не по-писаному. За словами заморськими ве второпаю глузду.
І Микитович не примусив припрошувати:
— От якось увечері пішов добрий молодець Руслан у палати обітовані на побачення з Василисою Прекрасною. Всі дороги ведуть до білокам’яного града Кия, а в Києві-граді доріг — лабіринт. І пригадав тоді добрий молодець, що котяться по стольному граду Кия залізні червоні чудиська, рекомі Трамвай.
— Господи, слово поганське яке! — знов жахнувся Володимир Ясне Сонечко.
— І котяться вони, і, як блискавки, блистаху, і, як тьма басурманських тимпанів, рокотаху. І люд їде, як Іона у чреві китовому.
— Оце таки небилиця, ще й нечувщина!
— На стойбищі подорожніх уздрів Руслан велику орду. Бо чадь міська, аще хотяще врата Трамваю відчинити, збігається на певні стойбища, аки печеніги
Звеселилися від цих слів богатирі й дружинники, пожвавішали. Почали мечами й кинджалами побрязкувати. А Микитович, увагою вшанований, далі вів:
— Добрий молодець Руслан висів на самій десниці, а в нього мертвим хапком вп’ялася ще чортова дюжина осатанілих мандрівників по граду Кия. Якби розчепив він длань богатирську, бути б тому місцю пусту. І на голову потішному витязю перекупка з Подолу поставила кладь із свіжою городиною. І в обидві кишені штанів його залізли чутливі персти кишенькового татя, по якому давно карний ізборник плаче. Ще три стойбища Трамвай минув щасливо, а на четвертому його таки скинули з рейок. І видобулися з черева люди, і дивилися на мертве чудисько з таким жалем, з яким новомодні предки Адам та Єва дивилися на втрачений рай.
— Ну й дива, оце вигадка!
Микитович, увагою вшанований, далі повів:
— А на вулицях просторих стольного Києва, які названо гульварами, гужовому обозу рух заборонено й кінному там не проїхати… Що ж робити Русланові, що йому вдіяти? “І на меду знайдеш біду”, — гірко подумав славний витязь. Та не зійшовся йому білий світ клинцем, бо й старі відуни малим дітям утовкмачують: “Біда й пришелепкуватого навчить сало з коржем їсти”. І справді так! Рухаються на Руслана звідусіль тереми на колесах, хоча й без кінної запряжки. А тут іще міський дружинник вельми приязно дав йому, гостеві із сивої давнини, добру раду: під землею града Кия швидко мчать зчеплені повози, котрі рухаються за допомогою приборканої сили Перуна, навіки заточеного до Конденсатора…
— Господи, слово поганське яке!
— А ще до того всього по Славутичу на підводних крилах лодії без вітрил стрімко шугають… А ще у небі в усі-усюди, до всіх окраїн землі рідної, залізні птахи літають і перевозять на собі по півтори сотні душ за раз.
— Цілу залогу везуть?!
— Саме так! То вам, браття, не Змії Гориничі… А Дніпро-ріку перетяли запруди крутостінні, в яких безліч блискавок накопичується, що потім світлом в усіх градах та весях спалахують, аж свічок та лучин ніхто й не запалює… А ті запруди такі височезні, що води Славути в неозорі моря розлилися, навіть усі пороги затопили й злий камінь Ненаситець. І не треба тепер у запорізькому пониззі йти із варяг у греки волоком…
— Оце небувалиця! Та ще й нечувана! І промовив тоді Володимир-князь:
— Ай скажи, Добрине, світ-Микитовичу, чи не впала Русь під ворожі коні, чи могутня вона, не знесилена?
Відповів Добриня Микитович, ратоборець знаний, досвідчений.
— Русь як була, — ні пройти, ні об’їхати. Простяглася вона дужим велетом від самого Сходу до самісінького Заходу, від білих пустель Півночі до жовтих пустель Півдня. Швидка блискавка не в силі її оббігти, навіть Сонце не в змозі за день обійти. І могутнішої держави у білому світі нема!