Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87
Шрифт:
— Знаєш, — сумно усміхнулась Тамара, — дідусь мій теж рано посивів. Казали, це в нього спадкове. А в тебе?
Павло почервонів.
— У мене… також.
Легенький вітерець зачепив рядок осокорів при дорозі. Зашуміло, залопотіло листя, показуючи свій сірий, фетровий виворіт. Море вкрилося величезними сірими плямами. Пасмо Тамариного волосся м’яко доторкнулося Павлової щоки. Запахло магноліями.
…Поїзд відходив опівночі. Тільки-но вщух дощ. Від рейок і перону йшло парке тепло. Тамара виглянула у вікно:
— То ви мені писатимете?
Дівчина зверталася до всіх трьох. Та Павло був певен — це стосується тільки його. Він помахав рукою.
— Неодмінно!
Потяг
Подорожі
Михайло Слабошпицький
Гілка ялівцю із Сааремаа
Нарис
— Що б ви порадили відвідати? — запитав він. — Планету Земля, — відповів географ. — У неї хороша репутація.
Така вже склалася традиція, що розповіді про великі й малі подорожі заведено починати з дороги. Мабуть, це тому, що значна частина нашого динамічного життя минає в путі.
Рейсовий літак Таллін — Кднгісепп, здається, безрушно завис між низькими рідкими хмарами і збриженим безбережжям Балтики. Але літак реве моторами, здригається від натуги — значить, ми летимо. Я зводжу очі вгору на вицвілі хмари, і пам’ять мені підказує вичитане в книгах, коли готувався до поїздки на Сааремаа: в це небо з острова (тоді він називався Езель) у серпні й вересні сорок першого важко здіймалися літаки і брали курс на Берлін. Майже тисячу вісімсот кілометрів з бомбами на борту — до мети. З них тисячу чотириста — над Балтійським морем. Вісім годин у повітрі, в тилу у ворога. Це було якраз у ті дні, коли геббельсівська пропаганда трубила на весь світ, що радянську авіацію вже остаточно знищено, що вже зовсім близький переможний фінал війни.
Що думали, що відчували наші льотчики тоді, вдивляючись у холодне темне, поцятковане тривожними зірками небо? Висота — майже сім тисяч метрів. Негерметичні літаки. Температура за бортом — мінус сорок п’ять градусів. Я читав спогади учасників тих польотів. Читав, як часто вони потрапляли в смуги непроглядного туману й орієнтувалися тільки по карті. Читав, як не хотіли їх слухатися задубілі руки й ноги, як від величезної нервової напруги на них інколи нападали зорові галюцинації. Бувало, що вони сприймали яскраву зірку за ворожий винищувач із увімкненою фарою.
Після першого нальоту берлінське радіо повідомило: “В ніч з 7-го на 8 серпня великі сили англійської авіації, кількістю до 150 літаків, намагалися бомбити нашу столицю. Діями винищувальної авіації та зенітної артилерії основні сили англійців були розсіяні. З 15 літаків, які прорвалися до міста, 9 збито”. У відповідь на цю інформацію англійці передали таку довідку: “В ніч з 7-го на 8 серпня жоден літак з нашої метрополії не підіймався в повітря через украй несприятливі метеорологічні умови”.
До речі, в тому нальоті на Берлін було всього 15 радянських літаків. І лиш один збили ворожі зенітки.
Дев’ять нальотів на Берлін. На його воєнні об’єкти радянські льотчики скинули 311 бомб загальною вагою 36 050 кілограмів. Доречно сказати, що англо-американська авіація за весь 1941 рік скинула на Берлін 35 500 кілограмів бомб.
В одній з книг я прочитав лист з Берліна на фронт: “Дорогий мій Ернсте! Війна з Росією вже принесла нам багато сотень тисяч убитих. Похмурі думки не полишають мене. Останнім часом уночі до нас прилітають бомбардувальники. Всім кажуть, що бомбили англійці, але ми точно знаємо, що тої ночі нас бомбили росіяни. Вони помщаються
…Десь там попереду, внизу, — місце тодішнього аеродрому з назвою Кагул, назавжди вписаною в історію війни.
У мирному небі над Сааремаа — пасажирський літак. Думки людей у ньому дуже далекі від війни, смертей і трагедій.
З усіх у літаку, мабуть, лише мій друг Юло Туулік цієї миті вертає думкою туди, через сорок з лишком років назад, бо в нього нараз здригнулись і загострилися риси обличчя, мовби він знову побачив те, від чого несила відірвати очей. Він там, у своєму дитинстві, під ногами у війни. В його документальному романі “Ялівець вистоїть і в посуху” є слова про таку мить душі: “Потрібна була найменша інформація, щоб увімкнулися механізми пам’яті, народжуючи давнє відчування, клацнули сигнальні лампочки, зімкнулися канали з минулого в сучасне… Пам’ять крові і пам’ять часу поєдналися…”
Очевидно, саме Сааремаа і Сирве — ті місця і той стан, де для нього поєднуються пам’ять крові і пам’ять часу.
А наш літак уже несподівано згойднувся і пішов на посадку; всіяний осінніми перелісками й кам’яними брилами, посмугований білими биндами доріг, острів швидко розрісся в очах, рвонувся нам назустріч.
— Ось ти й на Сааремаа, — здивував мене рівним, буденним тоном Юло, коли ми вийшли до маленького аеровокзалу, під вільгуватий подув морського вітру.
Його обличчя вже набуло свого звичного виразу. Він уже знову готовий усміхатися, виголошувати жартівливі сентенції і каламбури. Очевидно, людина не може довго бути в стані заціпеніння душі — також умикаються невідомі захисні механізми, імунні системи психіки. Розумне життя боронить себе від руйнівної дії пам’яті. Знову ніби аж відторгає, загерметизовуе до іншої нагоди мічені атоми пам’яті. До тої несподіваної миті, коли знову вдарить дзвін із минулого і атоми пам’яті прийдуть у рух, як кров’яні тільця, і вибухнуть спалахом, од якого засліпиться погляд на сучасне, але зримо, виразно, об’ємно, мов на рентгені, зблисне минуле.
“Сааремаа” — у цьому незвичному, як довгий подих, слові є щось особливе. В ньому сказано про піщану, кам’янисту, суглинкувату землю. Про солонавий присмак прибережного повітря. Про павутиння рибальських сітей, що обсотують острів з різних боків теплого сонячного дня. Про острівних чоловіків, які приходять у світ, згідно давньої легенди, вже з веслами в руках. Про досвітковий дзвін якірних ланцюгів, з яким рибалки виходять у море. Про застиглий вираз чекання в очах багатьох поколінь жінок, задивлених у море, звідки вони виглядають своїх чоловіків. Про нехапливі помахи крил вітряків, що перегортають сторінки часу, здувають з них пил забуття і тління…
З прадавніх часів аж до сьогодні зберігся на Сааремаа культ справжніх мужчин. Справжній мужчина повинен, мовлячи словами поета, не їсти уїжно й не спати уліжно. Справжній мужчина має привілей уставати до сходу сонця і трудитися до сьомого поту. Справжній мужчина той, хто проводжає дружину в поле і не замикає дверей дому свого, хто обігріє і нагодує подорожнього, хто вміє латати рибальські сіті й тримати вітрило. А якщо він ще знає й усі секрети соління салаки і в’ялення камбали, то йому взагалі ціни не скласти, — може додати до цього мій друг Юло, який народився на маленькому острові Абрука біля Сааремаа і виріс серед справжніх мужчин, серед цих ставних і мовчазних остров’ян.