Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87
Шрифт:
Ще не зійшли зорі з нічного неба, хіба ледь зблідли, а Кий непомітно зник з княжого двору, майже наосліп спускався з гори, хоча ноги відчували знайому стежину. Внизу, де стояли густі хащі, заклякла така темінь, що Кий на мить зупинився, глянув на зорі і визначив: до світанку таки недовго. Поки перепливе Данапр [6] і покладе дарунки біля священного дуба, [7] вже й збереться люд на тому березі. В одній руці тримав спис, у другій ніс пожертвування — смажене м’ясо вепра: вчора разом зі Щеком вполював його.
6
Давня
7
Священний дуб (Перунів) з кабанячими іклами був піднятий із дна Дніпра поблизу гирла Десни в 1975 році.
З хащі війнуло сирістю, поруч злякано стрепенулися сонні птахи — голосу не подали, знову зачаїлися в гущавині. Скоро опинився біля Почайної, яка визбирувала і клала на дно останні зорі. Виплетені з лозової кори постоли намокли, але ноги не відчували холоду. Кий перекинув човен-довбанку, прив’язану до молодої вербиці, взяв одяг, в якому рибалив чи полював, і відштовхнувсь од берега. Стояв, не боячись, що верткий човен може перехилитися; тихо, без сплеску, кермував упоперек течії. Почайна вистелилася поміж дубами й вербами, наче в’їжджена дорога, текла повільно, мовби й не мала бистрини, а лагідно тулилася до суворого батька Данапра.
Кий залишив довбанку в прибережному лозняку, навіть не прив’язавши. Став поспішати — схід яснішав і рожевів. Уже не шукав очима знайомої стежки, а йшов навпростець, аби швидше дістатися Данапра. Відчував збудження, як завжди перед тим, коли брався за весла, щоб здолати широчінь могутньої ріки. Прихована сила починала лоскотати м’язи. Для Данапра він з братами Щеком і Хоривом змайстрував інший човен, великий і міцний, щоб не могли перекинути ніякі хвилі, коли гніватиметься ріка, а Кий схоче випробувати свою вдачу.
Цього човна він ледве зіштовхував з піщаного берега, зарослого кущами шелюги. І вже не з такою легкістю, як довбанку на Почайній, розганяв його на воді. Однак мав від того неабияке задоволення: напружувалося все тіло, як човен виходив на бистрину і треба було не дати йому спливти донизу. Тоді загрібав майже супроти течії, і мовчазна боротьба могла тривати довго — аж до виснаження. Але сьогодні Кию не доведеться вивіряти свою силу, він хотів якомога швидше перепливти Данапр і вже пішки дійти до священного дуба. Потім забере Мілія, який напевне ж узяв на торг до князевого міста ті вироби, що дуже хвалився ними перевізникові. Мілій — великий майстер. З дерева і кісток тварин, з піску і глини вміє виготовляти іграшки і посуд, якого не мають навіть заморські гості. “Мілія треба було б запросити до свого двору, хай би навчав людей моїх гарному ремеслу”, — думав Кий, дужче й дужче розганяючи човен.
На галявині, де стояв дуб, вже було світло, темінь сховалася між дерев, і зорі зникли в небі, лише найяскравіші блимали ще осиротіло. Десь за деснянськими луками і лісами поспішливо викочувалося сонце, засвічувало над землею новий день. Кий легко розпізнав вепрячі ікла, вбиті у стовбур дуба, — вони біліли рівними рядами аж під гіллям, що шукало простору в своєму могутньому зрості.
Потім устромив спис у землю, поклав дарунок священному дереву і рушив назад. Мілій і ще двоє чоловіків уже стояли біля човна.
— Трояяової ласки тобі, Дане-перевізнику, — сказали радо й заметушилися біля виплетених із лози кошиків.
— Вам теж погожої днини і багатого торгу, — відповів на вітання. — Чим звеселите людей князевих і гостей заморських?
— А вони вже прибули? То зможемо й ми подивувати жон та дітей наших гостинцями незнаними? — пожвавішав Мілій.
— Чужий
— Гарний товар не вимагає словесної оздоби, — відповів Мілій. — Те, що не соромно показати, негоже вихваляти.
— А показати є що? — Перевізник уже правив на середину ріки. — Вчора моя сестра бігала на торг, бачила крам візантійців. Каже, злота й срібло очі сліпило, таких прикрас ще не було ні в кого.
— Ото, Дане, я теж дещо задумав, — обізвався Мілій, обережно тримаючи на руках чималий згорток. — Піду до князя вашого, про срібло-злото говорити буду… Хочу сам спробувати кувати-плавити. Здається мені, що змудрую вироби не гірші від заморських. Не ті, що з піску і глини…
Знизу, від гаїв і річок, дмухав легковій, веселе сонце наближалося до гір, до князевого двору, де по обидва боки високої горожі більшало руху, пожвавлення, — заворушився люд у денному клопоті. Тепле проміння й ранковий легіт пестили обличчя Либеді, вона мружилась, а вії тремтіли, бо зблиски роси на листі, травах і квітах зманювали очі — аж боляче ставало. Зарошений і стомлений піднімався Кий крутою стежкою, подеколи поривався бігти, але вчасно стримувався: в руках був Міліїв подарунок, отой чималий згорток, який він боявся поставити на дно човна поміж лозових кошиків.
— О князю-брате! — зраділа Либідь, кинувшись назустріч. — Ти знову не ночуєш удома? Де, як приблуда, сновигаєш — в лісах чи горах? Тільки сонце навертає тебе додому. І що за одяг на тобі, князю?
— Ну, ти ж упізнала мене, сестрице, навіть у такому вбранні. Приймай дарунок!
— Невже ти з торгу? Не соромився піти на люди в оцім лахмітті?
— Не гнівайся, сестро. Скажи направду, чи до вподоби амфора?
— Ой, справжнє заморське диво! Тільки мені… навіщо? Лише у княжім домі їй, брате, місце.
— Повіриш, сестро, не з-за моря — з-за Данапра, з того берега, що нам видніє дібровами, привезена ця амфора. Живуть там рукодільці-майстри, яких ми гаразд не знаємо. На ганьбу свою. Тим часом, як діти, радіємо всьому, що прибуває знизу Данапром. А треба честь і славу землі нашої не тільки зброєю відстоювати, а й умінням виготовляти з бронзи, каменю й глини речі, які звеличують дух та розум людський.
Однак думи князеві в кілька наступних днів снувалися навколо високих запросин. Прибули з Візантії гордливі посли, передали бажання імператора Анастасія Декора відвідати його славний Царгород і повести розмову про свої землі і землі сусідів, про оборону від ворогів таємних і відомих. Вирішував князь: негайно збиратися чи зачекати, добре зваживши, на яку угоду пристати, а що заперечувати, піклуючись про майбутнє своєї держави.
Несподіваний гамір почувся за стінами князевого двору, а насторожили Кия сердиті вигуки, схоже було, що лютує юрба. Він заспішив до воріт, але його наздогнав один з князевих охоронців, захекано проказав: “Смерті… смерті хотять йому люди твої… Полював у священній діброві [8] …” Знесиленого незнайомця майже тягли по землі — той не міг ступати, певне, його вже нестямно били, поки штурхонули до князевих ніг.
— На вогнище його! Кари Сварога! — не стихали гнівні голоси.
8
Давні кияни обожествляли не тільки окремі дерева, а й іноді цілі діброви, де не дозволялося ловити птахів чи звірів. Порушників чекала сувора кара, навіть смерть.