Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87
Шрифт:
Розпорядник торгу, шоколадно-засмаглий товстий пірат у багряно-фіолетовій чалмі, прицмокуючи язиком, запевняв мене, що без ланцюгів тут не обійтися, що цей старий, висхлий стручок голими руками поклав купу піратів — бійців хоч куди. Торговець віддавав старого за безцінь, вжитку з нього не було ніякого. Мовчки й непорушно сидів він годину за годиною, не відчуваючи болю, голоду, спраги, спеки, холоду. Я купив його.
Придбання виявилось набагато коштовнішим, ніж я думав. Тільки-но мені вдалося розтлумачити китайцю, який багато років тому, шукаючи знань, покинув Серединну Імперію, що віднині він — вільна людина, як довідався про цікаві речі. Блискучий офіцер імператорської гвардії, він зрікся військової кар’єри
Швидкий розвиток вогнепальної зброї призвів до того, що в Европі протягом буквально кількох поколінь були втрачені грізні таємниці рукопашного бою. А для мого нового товариша “божественне мистецтво” ната, цзю-еді, кунг-фу, цю-ань-шу були і зброєю, і ритуалом, і оздоровчими вправами, і мало не однією з підвалин його філософії. Чи можна було придумати кращого супутника на тому довгому й важкому шляху, який я собі обрав?
Це була перша моя знахідка, мабуть, тому я і згадую його частіше за інших. Інші… Італійський чернець-розстрига Діонісіо, послідовник Телезія та Піко делла Мірандолли, знавець творчості Петрарки, Бокаччо, Данте, мислитель з бунтівною душею й могутнім тілом, кошлатою головою сатира і суворим обличчям воїна. Математик і механік Гаспар, який народився в одному із швейцарських кантонів, завжди поглинутий своїми думками, худий, висотаний, аскетичний, у незмінному широкому сірому плащі, якому було більше років, ніж хазяїнові. Француз Рене, історіограф, поет, спадкоємець слави трубадурів Провансу та Лангедоку, що започаткували світську літературу Європи. Саксонець Гільдебранд, алхімік, який не знайшов філософського каменя, але впритул наблизився до відкриття законів побудови речовини з первинних елементів. Араб Алі, не дуже ревний послідовник Магомета, зате талановитий астроном. Дон Лючіліо, мій співвітчизник, лікар і анатом, що успадкував надбання античних, мавританських та іудейських медиків. Нарешті, Педро, старий вояка, колишній морський вовк, — він бував зі мною майже в усіх моїх мандрах і походах. З нього вийшов неперевершений економ, який охоче взяв на себе всі нудні, але необхідні господарчі справи.
З такими можна було починати! І початок був блискучим. Я радів, що завдяки мені багато людей одержать притулок, кусень хліба, можливість працювати від душі. Радів, що своїм учням вони передадуть не тільки знання, а й вогонь безкорисливого служіння істині.
Мої мрії втілювались у життя. Розпочалися заняття для перших студентів. Це були звичайні мандрівні студенти, не кращі й не гірші за інших — буйні, веселі, бешкетні, ненажери, п’яниці, шукачі любовних пригод… Та головне — жадібні до знань. Палац і сад, лабораторії і книгосховища виповнились голосами, сміхом, суперечками.
Так минув майже рік. Мешканці міста зрідка приходили до нас лікуватись, місцеві книжники — працювали в бібліотеці. Їм не відмовляли. Жебракам давали щедру милостиню, мандрівникам — притулок.
Якось заїхав архієпископ, я зустрів його шанобливо, показав і розповів йому все, чим можна було похвалитись. Офірував на його паству чималу суму. Викинуті гроші, бідні їх не побачать, та дарма. Він поїхав мовчки, хоча й не відмовив мені в пастирському благословенні.
Потім усі кудись зникли — і хворі, й цікаві, і мандрівники, і жебраки, і навіть люди архієпископа. Тиша — немов перед бурею. Мав би замислитись, та де там… Біци я не відчував, навіть коли від’їздив разом з Педро та Діонісіо до Кадиса. Там нібито мали розпродувати зібрання раритетних рукописів, серед яких, за чутками, були й рештки папірусів Александрійської бібліотеки, що їх колись палив халіф Омар. На нас чекало
Вдома ми побачили жахливу картину. Дим від палаючого палацу піднімався в небо, а в дворах, у саду, біля фонтанів і басейнів лежали трупи студентів, солдатів, ченців. На подвір’ї нишпорили якісь темні постаті, щось шукали, збирали, винюхували, немов пацюки у рік чуми. Вихопивши пістолети, я кинувся вперед. Мої супутники не відставали — зблискувала шабля в руці Педро, із зловісним хурчанням розтинала повітря важка патериця Діонісіо. Постріли впритул, блискавичні удари — людиноподібні пацюки падали, розбігались на всі боки. Одного, в коричневій рясі, з погано виголеною тонзурою (чи не він був серед людей архієпископа?), я схопив за горлянку, притиснув до стіни.
— Хто? Навіщо? За чиїм наказом?
— В ім’я господа… — прохарчав він.
— Ти зустрінешся з ним цієї ж миті, якщо збрешеш чи промовчиш. Хто?
— Не знаю, шляхетний доне. Стихійний вибух народного обурення…
— Стихійний? А солдати, звідки солдати?
— Не відаю. Я вірний слуга церкви, я хотів зупинити, хотів допомогти…
Бреше. До чого тут народ, що лихого ми зробили народу? Хтось стоїть за цим “стихійним вибухом”. Хто?
— Де решта?
— Натовп повів їх до міста. Недавно, зовсім недавно…
Добре, живи. Певніше було б зарізати, але — живи. Чи встигну?
— Педро, Діонісіо, ви залишитесь. Допоможіть, кому можна. Я сам…
Закривавлені остроги знову й знову рвуть боки коня, шалений цокіт копит, і ось… Кінь затанцював на місці, задираючи голову, рятуючи губи від заліза вудил. Кров цівками юшить по сріблясто-білій шерсті. Дивись, дивись, твій хазяїн, мабуть, такого не бачив, ти теж… Хоча до чого тут хазяїн, ти земний кінь, ти всього набачився.
Сам… Що я можу сам? Та й хто може? Перед воротами міста шибениця, на ній — усі, кого я позбавив від турбот про кусень хліба, врятував од злиднів та переслідувань, дав можливість шукати Істину, вчити інших… Моя гординя, моя вина… Але перша думка була про інше, Хоч би хто стояв за цим, а знищив їх… народ. За що?
— Що ж ви робите, безталанні? Що ж ви робите, божевільні? Що ж ви робите, прокляті?
Назад, додому! Хто ще живий? Діонісіо й Педро. Китайця я не бачив ні там, у палаці, ні тут, на шибениці.
На його тіло я наткнувся, коли прискакав додому. Старий лежав навзнак у калюжі крові в оточенні вбитих солдатів. Я нарахував дев’ять трупів. Справді, не з тих був мудрець Шаолінси, кого беруть голою рукою. Гарна смерть. В бою, не на мотузці.
Я повільно брів мармуровими плитами подвір’я. Під ногами валялися пошматовані книги, битий посуд. Шукав живих і знав, що не знайду.
Педро лежав з розбитою головою, розкинувши мозолясті руки. Діонісіо сидів, притулившись спиною до колони; сиві пасма волосся закривали його лице, з грудей стриміла арбалетна стріла, закривавлена ряса подерта мушкетними кулями. Зламана палиця лежала поряд. Я сів біля нього, прибрав з лоба волосся, взяв його важку, вузлувату руку.
— Це ти, сину мій… — він мене так ніколи не називав. Згадав на порозі смерті свій сан чи… — Я дочекався тебе. Цей… слуга церкви. І солдати. Ми не помітили… — Ясно-червона кров струменіла на його сиву бороду, губи кривилися в болісній усмішці: — От і кінець. А як добре все починалося! Шкода…
— Я винен. Але я хотів, як краще… — разом з риданням вирвалося з моїх грудей.
Його рука ледь здригнулася.
— Добрими намірами вимощено шлях до пекла. Але Данте помилявся. Ні, не помилявся, просто пекло вже на Землі й до нього не треба мостити шлях. Винен не ти.
— Що ж, жити в пеклі треба за законами пекла, — так казала одна розумна… людина. Але ще не все втрачено. Я помщуся, я так помщуся, що пекло здригнеться!
— Знову — я та я… Не про те думаєш, сину мій.
— А ти… Про що думаєш ти?