Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
До речі, рекетири фурнітурників не просто не чіпали, а навіть прикривали й не здирали з них “данину”. В кожному разі, це робилося не на ринку.
На перших порах розслідування просувалося чудово. Передусім далася взнаки ретельна підготовка початку; спрацювало й те, що зовсім недавно загримів Лісовий, а його зами тремтіли і рішуче відбрикувалися од перших узенських “піклувальників”. Сам же Матвій Петрович не прислухався до двох вельми поважних телефонних дзвінків, не став “струнко” і не кинувся виконувати “побажання”; натомість сказав абонентам, що зараз у прокуратурі працює комісія з Москви (чистісінька правда), розслідування взято під
Добре було й те, що рекетирів взяли на гарячому, ізолювали надійно, допити вели професійно. Вибиті з рівноваги громили й ділки, які досі були впевнені у своїй безкарності, розгубилися й вибовкали зайве…
Потім була пауза, і знову успіх — накрили “чорну” фурнітурну фабричку. І хоч опір міських та обласних владарів помітно посилився, стало зрозуміло, що пожежу вже не загасити. Не ті часи.
Здавалося, що всі злочинні нитки тримає в своїх чіпких лаписьках Жора Деркач. Здавалося, що виявили узенський вузол саме на тій стадії, коли мафія тільки починала формуватися. Здавалося…
А тепер усе враз переплуталося, стало з ніг на голову, щось втратило значення, а щось інше — чи не те, про що мовчить Вадим? — значення набуло…
2
Траса, як і всі південні шляхи улітку, перевантажена машинами. Закіптюжені громаддя тягачів, сріблясті бруски рефрижераторів, різнобарвні краплинки легкових автомобілів — суцільна стрічка на добрий десяток кілометрів. Вадим за найменшої можливості йшов на обгін, та вигравав зовсім небагато. Матвій Петрович його не чіпав: нехай адреналінчик розжене. А сам подумки вкотре “розкладав” вранішню розмову з Сагайдою. Факт його дзвінка — то була несподіванка чи не більша, аніж, власне, зміст повідомлення…
Навіщо Сагайда дзвонив? Показав, що йому відомі плани обласної прокуратури? Несерйозно. Продемонстрував, що, незважаючи на усунення Лісового, зв’язки поновлено, а слідчий відділ “під ковпаком”? Але навіщо така демонстрація? Елементарна тактика боротьби: використовувати розвіддані, однак у жодному разі не засвічувати свої канали, не показувати свою обізнаність. Сагайда ж зовсім не дурень. Один з кращих у своєму відомстві. Деркач, до речі, теж був не дурень. Кмітливий і достатньо гнучкий — але безнадійно зіпсований атмосферою вседозволеності. А Сагайда — “шахіст”, на три ходи наперед дивиться. Щоправда, трохи схильний до авантюр, однак аж ніяк не панікер. Отже, ранковий дзвінок — це жест. Як пишуть у газетах, жест доброї волі. Заклик до відповідної реакції. До відвертості. І якщо це так, то жест дуже вчасний. Коли вже почалася стрілянина, то потрібно чітко розрізняти, де свої. Без опори в Узені не обійтися — але ж і Сагайді потрібна опора. І якщо Сагайда насправді з ним по один бік барикади, то разом вони проб’ються.
…Вадим знову пішов на обгін, та одразу ж і пригальмував, повернувся на своє місце в колоні й стиха вилаявся. Шеремет скоса зиркнув на нього: нервує хлопець. Нервує більше, аніж того слід було чекати в подібній ситуації. Отже, йому відомо щось таке, чого не знає він, Шеремет…
— Мабуть, свої застрелили, — буркнув Матвій Петрович.
— А хто ж іще? — охоче відгукнувся Вадим. — Знати б тільки, які саме “свої”!
— Ти ж допитував Деркача, — не то спитав, не то констатував Шеремет, — невже ніяких натяків не було? Прокрути-но в пам’яті ще раз. Може, щось казав, згадував…
Вадим помовчав, а тоді процідив крізь зуби:
— В тім-то й
…Перший допит був одразу після операції на ринку. Як і очікувалось, спершу Деркач заходився напускати туману: мовляв, я не я і душа не моя, на ринку опинився випадково, в бійку не втручався, ну хіба що дав комусь здачі, а чинив опір і намагався втекти, бо з дитинства боїться міліції. На допиті був присутній місцевий лейтенантик, однак промовчав, що Деркач — його колишнє начальство. Вадим теж не став демонструвати свою обізнаність, а просто сховав Деркача на дозволений законом термін до ізолятора і подбав, аби з ним не було жодних контактів. А сам тим часом допитав більшість затриманих рекетирів і дещо назбирав. Ось тоді й поговорив з екс-капітаном. І відеострічку, на якій була зафіксована операція на ринку, показав. Допитав — і випустив, взявши підписку про невиїзд.
Потім спецбригада труснула фурнітурну фабрику місцевпрому і знайшла (знали, де шукати) чудово обладнану міні-фабричку. Така собі дільничка, відгороджена од усіх інших. Робітники, які там працювали, були шоковані, коли дізналися, що за документами їхньої спецдільниці взагалі в природі не існує. Молоденька технологиня, пристойний начебто фахівець, тільки рота розкрила і, схоже, не закрила його й досі. А ось у круглі від здивування очі декого з адміністрації повірити було надто важко… Та з цим потім. Важливо інше: досить швидко з’ясувалося, що Деркача робітники знають не по славному міліцейському минулому, а по тому, що він керував щотижневим вивозом готової продукції…
Хто-хто, а Деркач не міг не розуміти, що кільце стискається.
Тим часом почала розкручуватися справа хабарників. Дали показання п’ятеро з тих, хто одержав останнім часом ордери на квартири без жодних на те підстав. Трьох із них звів з “потрібними людьми” у відповідних відділах виконкому особисто Деркач. Але поки що чиновників не чіпали, тривало попереднє розслідування, і даних про особисту Деркачеву вигоду від посередництва ще не мали. Чи відомі були Жорі всі козирі, зібрані слідством? Навряд. Тільки двоє — Вадим і Шеремет — знали все. Але Деркач не міг не винюхати, не відчути, що є матеріал. А чи важливо, який саме?
Втім, важливо…
Та спершу про Деркача. Нещодавно, коли Вадим знову повісткою відірвав Жору од трудів праведних, пролунала пісня, не схожа на попередні.
Розмовляли тет-а-тет. Дивлячись Вадимові в очі, Деркач визнав, що є за ним і рекет, і ще деякі малоприємні, але прибуткові дрібнички, однак усе це не з власної ініціативи, а навіть всупереч його бажанню. Залякали, мовляв, примусили, мовляв… керують, мовляв, а він, боже теля, віддає дев’яносто п’ять відсотків прибутку в невідомі клешні. Міцні і всюдисущі ті клешні, тож коли ї м хоч щось стане відомо про оцю ось розмову, можна терміново замовляти труну. І Деркачу особисто, і всьому його сімейству.
— Ось так, — зітхнув Вадим. — А я ще тоді на нього нагримав: за дурня, чи що, мене маєш, казочки розповідаєш? А тепер… Два трупи… Хоч дітей поки що прикрити треба.
— Не проґав повороту, — озвався Шеремет.
Вадим зменшив швидкість і невдовзі звернув на ґрунтовий шлях. Півхвилини — і вони вже за пагорбом.
Цей не позначений на туристських схемах шлях з’єднував дві основні траси, що вели до Узені з півночі і сходу. Майже на середині дороги, у затишній долинці, лежало село Маловидне, на околиці якого рік тому відкрилося сімейне кафе, що його в народі назвали “У Явдохи”. Клієнтів вистачало, бо годували тут ненабагато дорожче, аніж у колгоспній їдальні, що стояла неподалік, але набагато смачніше.