Приманка для роззяв
Шрифт:
14
Увечері того дня, коли Фоукс повернувся з другої розвідки, похмурий капітан Фоленбі розшукав Саймона і, як завжди, грубувато заявив:
— Кепські справи, докторе Саймон. Мої люди нервують. Дуже нервують.
Штори на ілюмінаторах були підняті. Лагранж-І уже шість годин як зайшов за обрій, а криваво-червоне сяйво Лагранжа-II, що був на вечірньому прузі, кидало багряні відблиски на обличчя капітана та його коротке сиве волосся.
Саймон, якого вся команда в цілому, і капітан зокрема, завжди трохи дратували, спитав:
— Що вас тривожить, капітане?
— Ми тут уже два тижні — за земним
— Наскільки мені відомо, ні.
— То чому не можна дихати без маски?
— Капітане, це вирішую я.
Капітанове обличчя насправді налилося червінню. Він промовив:
— У паперах сказано, що я не повинен залишатися на планеті, коли щось загрожує безпеці корабля. А переляканий екіпаж готовий підняти бунт. Мені це ні до чого.
— Ви що, неспроможні порядкувати своїми людьми?
— Тільки в розумних межах.
— Гаразд. То що саме їх турбує? Це нова планета, і ми повинні бути обережними. Невже вони не розуміють?
— Минуло два тижні, а й досі треба остерігатись. Вони вважають, що ми щось приховуємо. А ми таки приховуємо. І ви це знаєте. Крім того, команді конче необхідний вихід на поверхню. Навіть на голий уламок з милю завдовжки. Треба давати людям можливість відпочити від корабельної обстановки. Вирватися з одноманітної служби. Я не можу й далі забороняти їм це.
— Дайте мені часу до завтра, — невдоволено відповів Саймон.
15
Наступного дня науковці зібралися в обсерваторії. Саймон сказав:
— Вернадський доповів мені, що вивчення проб повітря не дає однозначних результатів, а Родрігес не знайшов там будь-яких патогенних організмів.
Останні слова Саймона у всіх викликали сумнів.
— Але ж поселення вимерло від хвороби, можу присягтися, — випалив Нові.
— Можливо, — відразу озвався Родрігес, — але спробуйте пояснити — яким чином? Не зможете. А я скажу вам те, що сказав. Подивіться. Майже на всіх планетах, подібних до Землі, народжується життя, яке повсюди має білкову природу і завжди або клітинну, або вірусну організацію. І все. На цьому схожість закінчується. На ваш необізнаний погляд здається, що для життя однаково, де воно виникає — на Землі чи на іншій планеті. Що мікроби — це мікроби, а віруси — це віруси. А я кажу, що ви не розумієте, наскільки нескінченні варіанти розмаїтості закладені у білкову молекулу. Навіть на Землі у кожного виду — свої захворювання. Деякі з них мають можливість поширюватись на кілька видів, але на Землі нема жодної патогенної форми життя, яка могла б загрожувати усім видам. Ви гадаєте, що для віруса або ж бактерії, які незалежно розвиваються на іншій планеті протягом мільярда років і мають свої амінокислоти, свою систему ферментів, несхожу схему обміну речовин, людина виявиться «цукеркою»? Запевняю вас, це якийсь дитячий підхід.
Нові, глибоко ображений тим, що і його, лікареву, думку, причислено до «необізнаних», не збирався так легко здатися.
— Але людина повсюди носить свої мікроби. Хто сказав, що вірус звичайного нежитю не може в умовах якої-небудь планети дати мутацію, котра виявиться раптом смертельною? Або ж грип. Такі випадки траплялися навіть на Землі. Пам’ятаєте, в дві тисячі сімсот п’ятдесят п’ятому році…
— Я добре знаю про епідемію паракору дві тисячі сімсот п’ятдесят
Нові поплескав себе по круглому черевцю і вперто проказав:
— Симптоми були характерні для респіраторної інфекції: ядуха…
— Я знаю перелік симптомів, але кажу вам, що їх покосило не вірусне захворювання.
— Тоді що ж то було?
— Це виходить за межі моєї компетенції. Просто я відчуваю, що то була не інфекція. Навіть не мутантна інфекція. Це математично неможливо.
Він зробив наголос на слові «математично».
Серед слухачів виник якийсь рух — то худенький Марк Аннунчіо проштовхувався вперед, ближче до Родрігеса.
Вперше за весь час Марк подав голос на подібній нараді.
— Математично? — нетерпляче запитав він.
Шеффілд, пустивши в хід лікті і з десяток разів вибачившись, проштовхався слідом за ним. Родрігес, украй роздратований, відкопилив нижню губу:
— А тобі чого тут треба?
Марк зіщулився і заговорив знову, але вже не так жваво:
— Ви сказали, що це математично не може бути інфекцією. Я не зрозумів — яким чином… математика… — І замовк.
— Я висловив свою професійну думку, — офіційним, бундючним тоном промовив Родрігес і відвернувся.
Ставити під сумнів професійну думку спеціаліста міг тільки інший фахівець того ж профілю. Інакше це означало б нехтувати досвід і знання спеціаліста. Марк все те добре знав, але ж він був із Мнемонічної Служби. Він доторкнувся до плеча Родрігеса і проказав під здивованими поглядами присутніх:
— Я знаю, що це ваша професійна думка, але все ж таки я хотів би, щоб ви її пояснили.
Він не збирався віддавати накази. Він просто встановлював факт.
Родрігес рвучко крутнувся до нього.
— Ти хотів би, щоб я пояснив свою думку? Та, заради Всесвіту, хто ти такий, щоб мене допитувати?
Від такого запального наскоку Марк трохи знітився. Але тут до нього нарешті протиснувся Шеффілд, і хлопець віднайшов певність у собі. А разом з нею спалахнув і гнів, Марк не звернув уваги на квапливий шепіт Шеффілда і голосно заявив:
— Я — Марк Аннунчіо з Мнемонічної Служби, і я поставив вам запитання. І хочу, щоб ви пояснили своє твердження.
— А ніяких пояснень не буде. Шеффілде, чи не забрали б ви звідси цього юного психа, бо йому вже спатки час. І хай потім тримається від мене подалі. Шмаркач, чорти б його…
Останні слова, сказані наче собі під ніс, досить виразно почули всі.
Шеффілд схопив Марка за руку, але той вирвався й загорлав:
— Ви — тупий нонкомпос! Ви… ви… кретин. Двоногий забудько. Ваш розум — решето. Відпустіть мене, докторе Шеффілд! Ніякий ви не знавець. Ви нічого не пам’ятаєте навіть з того, що вивчили, а й вивчили ви якісь жалюгідні абищиці. Ви — не спеціаліст! Та всі ви…
— Заради Космосу, — заволав Саймок, — Шеффілде, заберіть геть цього недоростка!
Розчервонілий Шеффілд нахилився, обхопив Марка за поперек, одірвав від підлоги і, притиснувши до себе, виніс хлопця з каюти.