Принц і злидар
Шрифт:
— Там, — відповів хлопець і додав про себе: «в могилі».
— Чи не будете ви такі ласкаві доповісти йому про мене й передати, що мені треба сказати йому по секрету кілька слів.
— Залюбки, сер.
— Тоді скажіть йому, що його питає Майлз Гендон, син сера Річарда. Я буду вам дуже вдячний.
«Король щось не так називав його, — розчаровано подумав хлопець, — ну, та однаково. Це, певне, його рідний брат, і він зможе дати відомості його величності про того дивака». І він сказав Майлзові:
— Почекайте мене там, сер, поки я принесу вам відповідь.
Гендон підійшов до вказаного
«Невже їм пощастить щось знайти, — подумав Майлз. — Мені он як треба було, і то нічого не знайшов»..
І справді в нього нічого не знайшли, крім запечатаного листа. Офіцер розірвав конверт, і Гендон посміхнувся, пізнавши «карлючки», надряпані його маленьким другом зловісного дня в Гендонському замку. Коли офіцер прочитав уголос англійський текст послання, він аж побагровів, а Гендон, навпаки, пополотнів.
— Ще новий претендент на престол! — вигукнув офіцер. — Останнім часом їх розвелося, як кролів. Схопіть негідника і як слід пильнуйте, поки я віднесу цей документ його величності королю:
І він пішов до палацу, лишивши Гендона в міцних руках алебардників.
— Ну, тепер уже кінець усім моїм злигодням, — пробурмотів Майлз. — Напевне, буду теліпатися на мотузі, бо те писання так не минеться. А що ж тепер станеться з моїм нещасним хлопчиком!
Незабаром він побачив офіцера, що поспішно наближався до нього, і зібрав усю свою мужність, щоб зустріти неминучу долю, як годиться справжньому солдатові. Офіцер велів алебардникам звільнити заарештованого й повернути йому шпагу; потім він шанобливо вклонився і сказав:
— Прошу, сер, іти за мною.
«Якби я зараз не йшов на вірну смерть і не боявся збільшити свої гріхи, я б задушив цього мерзотника за його глумливу чемність», подумав Гендон, ідучи за офіцером.
Вони пройшли через людний палацовий двір до головного входу, і там офіцер з новим поклоном передав Гендона блискучому придворному. Той теж почтиво вклонився йому й повів через великий коридор між двома рядами пишно вбраних палацових лакеїв (які низько кланялися «величавому опудалу», а за спиною в нього нишком надривалися зо сміху), потім по широких сходах, що аж кишіли царедворцями, і нарешті ввів його до величезного залу, повного англійської аристократії. Він провів Майлза вперед, ще раз вклонився йому, нагадав, що треба зняти капелюх, і лишив його посеред кімнати. Всі пильно дивилися на нього; хто гнівно хмурився, а хто глумливо усміхався.
Майлз Гендон прикипів на місці. За кілька кроків від нього, під розкішним балдахіном, сидів молодий король; трохи одвернувшись і схиливши голову, він розмовляв з райським птахом в образі людини — мабуть, з якимсь герцогом. Гендон стояв і думав, що й без того гірко умирати в розквіті сил, а тут ще доводиться терпіти таке приниження.
— Як, володар царства Мрій і Тіней на троні!
Не відриваючи здивованих очей від короля, він бурмотів щось невиразне. Потім озирнувся навколо, пильно оглядаючи блискучу юрбу й розкішний зал, і стиха мовив:
— Але це ж правда, це не сон, а дійсність!
Він знов глянув на короля й подумав: «Сниться це мені… Чи він справді володар Англії, а не бездомний, божевільний сирота? Хто розгадає мені цю загадку?»
Раптом у нього в голові майнула блискуча думка. Він підійшов до стіни, взяв стілець і сів посеред залу.
Прокотився гнівний шепіт. Хтось обурено схопив його за плече; чийсь голос вигукнув:
— Встань, блазню нерозумний! Як смієш ти сидіти перед королем?
Гомін привернув увагу короля; він простяг руку й крикнув:
— Облиште його, він має на це право!
Вражена юрба придворних відлинула назад. А король казав далі:
— Знайте, леді, лорди й джентельмени, що це мій вірний і улюблений слуга, Майлз Гендон. Своєю славною шпагою він врятував мене від ран, а може, й від смерті, і за це волею короля його посвячено в рицарі. Знайте також, що він вчинив ще вищий подвиг, визволив свого короля від канчуків та ганьби, взявши їх на себе, і за це його піднесено до гідності пера Англії, графа Кентського, й наділено золотом і землями. Крім того, привілей, яким він зараз скористався, даровано йому самим королем, і з моєї волі віднині й довіку всі старші в його роду матимуть право сидіти в присутності англійських королів, аж поки існуватиме престол.
За п'ять хвилин до того в зал увійшли дві особи, що спізнилися на коронацію і прибули з провінції лише сьогодні вранці. Вони слухали короля в німому зачудованні, остовпіло поглядаючи то на нього, то на «опудало». То були сер Г'ю і леді Едіт. Але новий пер Англії, граф Кентський, не помічав їх. Він усе ще дивився на короля й бурмотів:
— Це мій маленький злидар! Мій божевільний хлопчик! Це гой, кого я хотів вразити розкішшю, здивувати замком на сімдесят кімнат! Це той, кого я жалів за те, що він ніколи не знав ніякої одежі, крім лахміття, ніякої ласки, крім стусанів, ніякої їжі, крім недоїдків. Це той, кого я взяв у годованці і мріяв вивести в люди. Хай би я краще провалився з сорому!
Але раптом він опам'ятався, став на коліна і, поклавши руки в долоні королеві, заприсягнув йому на вірність і подякував за титули та маєтки. Потім він підвівся й шанобливо відійшов убік. І знов усі втупили в нього очі, та тільки вже не з насмішкою, а з заздрістю.
Тимчасом король помітив сера Г'ю і, блиснувши очима, гнівно вигукнув:
— Позбавити цього розбійника вкрадених титулів та маєтностей і ув'язнити аж до моїх розпоряджень.
Колишнього сера Г'ю забрали.
Аж от на другому кінці залу зчинивсь якийсь рух. Придворні розступилися, і між двома живими стінами пройшов Том Кенті в химерному, але багатому вбранні. Він наблизився до короля і став перед ним на коліна.