Приречені на щастя.
Шрифт:
– У тебе є на Леонії знайомий директор металургійного заводу?
– гмикала Єва, сьорбаючи із половинки горіха кокосове молоко.
– І він, звичайно ж, виплавить на твоє замовлення бронзу?
– У мене є отут пам’ять, - ляскав Адам себе по лобі.
– Я пам’ятаю, з чого колись починали люди на Землі і як вони вчилися добувати метал.
– Але ж то первісні люди.
– А хіба я гірший за них? У мене є тисячолітній досвід наших предків. А це чогось варте.
Та Єва лінувалася говорити і тільки махнула рукою: забавляйся, мовляв.
Після сніданку Адам
– А подивися-но, яке багатство! Самородки міді!
– Єва кривилася, бо слово “мідь” нагадувало їй набридлих мідій.
– Такого багатства на Землі ще жоден геолог не бачив. Ціни такій міді немає! Малахіт! Поглянь, Єво, який прекрасний, який багатий малахіт! Зелена мідь. А це - куприт, червона мідь. А це лазурит - голуба мідь. Чудо з чудес. Такі багатющі поклади, що хоч мідеплавильний завод відкривай.
– У тебе скромні запити, - нарешті озвалась вона.
Потім Адам пішов до скель (невдовзі чайки загаласували там, як навіжені) і повернувся з десятком чаїних яєць.
– Ну й пернаті! За якісь яйця ладні мене живцем заклювати!
– бурчав він і клопотався коло багаття.
– От народ!
Наче пробудившись зі сну, Єва оглянула його і сказала:
– Тобі не вистачає тільки шкури через плече. І була б готова ілюстрація до історії первісних людей: “Дикун добуває вогонь. Таке-то тисячоліття до нашої ери”.
– Я дуже радий, що зможу послужити тобі живим наочним приладдям, - одказав Адам майже весело.
Підкладаючи паліччя у вогонь, Адам розповідав про Великі Рівнини, що тягнуться від цього моря аж до гір на півночі, що ті Рівнини багаті на ріки, озера, трави і що там повно птаства.
– Взагалі, планета - як на замовлення, - захоплювався він, розгрібаючи жар і вкладаючи у нього чаїні яйця, обмазані глиною.
– Клімат м’який, зими немає.
– Ще тільки зими нам бракувало.
– Принаймні немає у цьому поясі, де ми з тобою знаходимось. Упевнений, що земляни знайдуть колись на Леонії свою другу батьківщину. І завжди згадуватимуть нас, перших поселенців Леонії. Ми для них взагалі будемо аборигенами. Що й казати, той, хто має руки і голову та хоч трохи чого-небудь у голові, той на цій планеті не пропаде.
Єва не прислухалася до його розмов, бо не могла повірити, що з голими руками можна прожити чотирнадцять літ на чужій планеті.
Іноді, задивившись у далечінь, квапливо зводилась і ставала навшпиньки.
– Що там?
– запитувала, не відриваючи погляду од безмежної морської далечіні.
– Де?
– схоплювався і Адам.
– Ну... там, - і показувала на море.
– Море.
– Море та море, - із злістю одрізала вона.
– Мусить же воно де-небудь кінчатися? Не може ж увесь час бути море й море?
– За морем - суходіл. “Геліос”, як ти знаєш, встиг облетіти всю планету - вона має три океани, сім морів, щось близько десяти тисяч річок, не враховуючи озер. Але людей чи якихось
– То їх немає чи “Геліос” не виявив?
– Гадаю, що немає, бо сліди їхньої діяльності “Геліос” обов’язково зафіксував би.
– Спасибі, порадував. Навіть у найжахливішому сні не могло б приснитися отаке.
Розгрібши жар, Адам гачковидною палицею повикачував запечені глиняні кругляки, почекав, доки вони охолонуть, і заходився обережно стукати їх об камінь. Спечена глиняна шкірка тріскалась і знімалася разом із шкаралупою. Паруючі й апетитні яйця він складав у черепашку.
– Трохи крутуваті, - бідкався, - та нічого. Принаймні до них не треба хліба.
Виніс із печери черепашку з сіллю, яку нашкріб на камінні у бухті, що осіла там після випаровування морської води. І вони знову їли мовчки, давлячись крутими яйцями та слухаючи, як у скелях галасують чайки, ніби клену чи людей Землі за набіги.
Коли споночіло й темінь обступила бухту з усіх боків, Єва механічно звелася з каменя, постояла якусь мить, ніби про щось роздумуючи, і пішла в печеру. Адам розводив там багаття, щоб вночі хоч трохи було світліше. Єва, як завжди, бурчала:
– О-о, яка у мене була вдома спальня! Натиснеш кнопку - і будь-який аромат: лісу, моря, квітів, гір... Коли ж не спиться, натиснеш іншу кнопку - і в спальні заспокійливо шумить дощ, пахне озоном, як після грози. А яка постіль! Яка постіль! Не постіль - обійми... І ось я змушена лежати на цьому жахливому камінні! Тому й жити не хочеться.
– Зате не треба натискувати кнопки, - з гумором зауважував Адам.
– Море і так заспокійливо шумить за печерою. До речі, не якесь там море, записане на плівку, а натуральне. Чого тобі ще треба?
А якось серед ночі Єва розбудила Адама несамовитим криком:
– Пароплав! Пароплав-ав!!!
– Паропла-ав!!!
– закричала Єва так несамовито-радісно, що Адама наче хто підкинув на кам’яному лежаку.
– Пароплав? Який пароплав? Де пароплав???
– схопився він, нічого не тямлячи спросонку.
Єва тремтіла, мов у лихоманці, і, тикаючи пальцем на чорний отвір печери, кричала, не тямлячи себе:
– Там пароплав! Там пароплав! Морем пливе! Сюди!.. За нами... пароплав!.. З людьми. Із справжніми людьми!!!
Адам нічого не розумів, але після Євиного крику “Із справжніми людьми”, розгублений і отетерілий, вискочив з печери. Одним махом дістався на кам’яний майданчик.
Рвучкий, солоний вітер, холодний і пронизливий, ударив йому в груди, лице і ледве не збив з ніг. Низько над бухтою неслося рване клоччя хмар, і між ними злякано тремтіли зорі. Було темно і волого. На майданчик до печери долітали бризки - внизу, в пітьмі серед гострих скель, навіжено нуртував прибій. Тоскно, зраненим звіром завивав вітер. Море - чорне, і ні світлої цяточки в ньому не було. Здавалось, що весь світ пролився у чорну холодну порожнечу, від якої крижаніє серце і невимовно важко стає на душі.