Приречені на щастя.
Шрифт:
– Ах, ось що тебе хвилює, - весело озвалася Золотокоса.
– Заспокойся. Ми наділимо його любов’ю. Крім того, наділимо ще й вічним щастям і відчуттям вічного блаженства. Блаженства, якого ніколи не знали і не знають оригінали. Дивні ви істоти, люди, - зітхнула Золотокоса.
– І дивні, і незбагненні. Адже ви недосконалі, в особистому житті зазнаєте і горя, і нещастя. Лютий біль утрати близької людини терзає вас, то чого ж ви відмовляєтесь од вічного щастя й блаженства? Адже маючи все це, так легко жити. Ми в цьому переконалися давно. Ми - суспільство Вічного Щастя. Нас стільки, що навіть числа немає, щоб передати тобі, скільки нас.
– Я не розумію тебе, а ти мене, - зітхнула Єва.
– І, напевне, не зрозуміємо одна одну ніколи.
Почувся різкий тріск, від оранжевої “медузи” мигнула зеленкувата змійка-стрілка і простяглася до Золотокосої, але та виставила наперед руку, і змійка, ткнувшись їй у долоню, повернула назад.
– У нас закінчується час, - сказала Золотокоса.
– Що ж, не хочеш копії свого чоловіка, живи сама. Із своїм горем. А втім, якщо хочеш, ми легко зможемо позбавити тебе відчуття горя. І взагалі негативних почуттів та емоцій. В одній з півкуль твого мозку ми зафіксували ті нейрони, з яких ідуть негативні імпульси, що приносять тобі відчуття горя, біди, нещастя. Досить нам змінити частоту коливань імпульсів, і відчуття того, що ти називаєш нещастям, у тебе миттю зникне. І з’явиться зовсім інше відчуття.
– Ні, ні!
– злякано відсахнулась Єва.
– Це буде ще гірше. Моє горе - це моє горе. І я не віддам його нікому. Коли ви заберете в мене горе, змінивши частоту коливань, я стану бездушною і безтурботною істотою. Бо людина через страждання оновлюється і мужніє, відчує себе людиною. До того ж разом з горем зникне і пам’ять про Адама... Ще в сивій давності один поет-вигнанець сказав: “Мушу жити, щоб смак біди відчувати щогодинно”.
– Все, час вичерпується, канал зв’язку закривається, - сквапно попередила Золотокоса.
– Ми поспішаємо до свого суспільства, до Великого Кільця Змії. А Кільце Змії назавжди йде з нашої Галактики, бо ми все тут вивчили й спізнали... А я тобі заздрю!
– раптом зізналася Золотокоса.
– Я ніколи не знала і вже й не знатиму, що ж воно таке - справжнє щастя. Золотокоса йшла до своєї “медузи”, чомусь злегка опустивши голову. Потім піднімалась по світлих згустках-східцях, що спалахували і гасли у неї під ногами. На останній світлій плямі зупинилась і повернулась до Єви.
– Прощай, жінко із щастям своїм і горем своїм! Терпи свою біду справжню, коли не хочеш Штучного Щастя.
І зникла.
Дві половинки “медузи” зійшлися позад неї, “медуза” спалахнула і, зменшуючись, завертілась навколо своєї осі. І коли вона стала завбільшки з кулю, звідкілясь виринула швидка оранжева змійка-стрілка, підхопила кулю і стрімко шугнула вгору, до хмарки, що висіла над зубчатими хребтами.
Мить - і її не стало.
А з нею і хмарки...
– Мамо, мамо, - смикав її Адамчик за шкіряну сукню.
– Ти з ким розмовляла? З собою чи зі мною?
Та мати його не чула.
– Кільце Змії... Копії приречені на універсальне щастя...
– бурмотіла Єва сама до себе і терла чоло.
– Нічого не збагну.
– Мамо, мамо, - зрештою, донісся до неї голос сина.
– Все говориш і говориш, а тут нікого немає.
Мати схитнула головою і звелася з каменя.
– Здається, я задрімала, сидячи в холодку
– А мені теж сон снився, - сказав син, зазираючи матері в очі.
– Прилітає до нас гарна змійка і приносить жовту кульку. А з тої кульки вийшла людина, на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте.
Єва була вражена.
– Тоді це не сон. То справді було. Плазма-цивілізація, що випереджає нас на мільярд років. Розум-матерія. Розум-енергія. Копії, що гуртуються у Кільці Змії...
Вона туго підперезалася широким шкіряним поясом з довгим бронзовим ножем, через плече повісила сумку із стрілами та луком, закинула на плече тушку гірського козла, взяла спис, уважно оглянула себе, чи все гаразд, і сказала:
– Ходімо, сину, додому. Щастя Кільця Змії - то не для нас, бо ми люди. Люди Сонця, тож мусимо цим пишатися і залишатися людьми.
Сива жінка з молодим гарним обличчям, із печально-сумними освітлими очима йшла з сином безлюдною планетою.
– Мамо, мамо, - підстрибом біг за нею син.
– А якщо ми люди, то чому до нас не летять люди?
– Скоро, синку, прилетять. Уже не так і багато залишилося чекати, всього якихось чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати, всього чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати.
– А коли земляни прилетять, то як ми їх побачимо?
– Вийдемо одного разу з печери, а в небі Леонії літає великий сріблястий птах. Пролетить над морем, над нами і зникне за Північними горами. Через п’ятнадцять хвилин знову з’явиться над морем і над нами. Від корабля до нас прилетить експедиційна ракета. Вийдуть з неї астронавти, ми побіжимо до них і скажемо їм: “Здрастуйте, люди! Як довго-довго ми вас чекали!”
– І ми полетимо з ними на Землю, еге?
– Полетимо, - мовила мати і спохопилась.
– А знаєш що, сину, чому ми повинні летіти на Землю? Я думаю, що на Землю ми з тобою вже не повернемось ніколи.
Адамчик ладен був розревітися.
– Чому ми не будемо повертатися?
– Як тобі пояснити, коли це треба передумати і вистраждати...
– То ми будемо тут самі жити?
– Ні. Житимемо з тими людьми, які прилетять сюди досліджувати й освоювати планету Леонія. Тут вони збудують станції, поставлять радіомаяки зв’язку... На станції житимуть члени експедиції, і ми будемо з ними жити й працювати. І вивчатимемо планету. А до нас з часом прилітатимуть все нові й нові кораблі з переселенцями - виростуть тут міста... От я і думаю: чого нам повертатися на Землю, коли вже Леонія стала нашою планетою. Це планета твого народження, планета моєї любові і щастя, планета батькової вічності. То як ми її зможемо полишити, коли ми вже не земляни, а леонійці? Тут розпочнеться рід Адама. І розпочнеш його колись ти, мій сину.
Єва поспішала, бо здавалось, що вдома її неодмінно хтось чекає, і вона ледь не бігла. Ноги самі несли до печери, а душа солодко-тривожно завмирала: а раптом, а раптом?..
Та ось вони, нарешті, вийшли з розпадку, і Єва ще здалеку побачила високий барвистий тотем, над яким розпростала крила Птиця Грому. Звідки б вони не поверталися до печери, тотем завжди першим вітав їх. І кожного разу при зустрічі з ним Єва згадувала Адама. Адже він його змайстрував і поставив на згадку про себе.