Пристань Ескулапа
Шрифт:
— Почекай, братіку, — Журка притримав його за плече, — ти не відповів ще на моє запитання. Де це ти взяв?
— Он там лежало… під тим кущем, — показав він головою.
— Брешеш! — гримнув Журка.
— Брешу, це правда… — прошепотів хлопець. — Але при них я нічого вам не говоритиму. Почекайте мене в окопі. Через півгодини я прийду, тоді поговоримо.
— Тепер скажеш, братіку, — шарпнув його Журка.
— Ви так думаєте? — очі у хлопця звузилися.
— Облиш його, Журка, — сказав Трепка. — Добре, хлопче, почекаємо.
Андрій блиснув зубами і
Сопучи від люті, Журка сидів у напівзаваленім рові.
— Вести переговори з цими щенятами! Теж ідея. Він нас пошиє в дурні, цей шибеник. Ви бачили його очі? То очі негідника.
— Друже, ми йдемо найпростішою дорогою до мети.
— Найпростішою! — Журка засміявся. — Сидіти півгодини в цій дірі, бо так сподобалося тому молодому розбійникові.
Почулися кроки, що стугоніли по утрамбованій землі. Журка висунув голову і вискочив з рову. Ми вилізли слідом за ним.
— Ви з міліції, правда? — Андрій скоса дивився на нас. — Я так одразу подумав.
— До діла! — гаркнув Журка. — Кажи швидко, де ти знайшов рукопис? І не думай водити мене за ніс
— Я скажу, якщо ви дасте гарантію…
— Що?!
— Гарантію, що нічого не зробите Томекові і моїм братам.
— А що я їм можу зробити?
— Можете посадити в холодну.
— Невже я такий страшний? — запитав неприємно вражений Журка.
— Ще й який! — переконано підтвердив хлопець.
— Дурень ти! — гукнув Журка. — Я ніколи не підніс руки ні на якого шмаркача. І їм теж не збираюся нічого робити.
— Слово честі?
— Слово честі.
— Ну… повірю вам, — сказав вагаючись Андрій і уважно подивився на Журку. — Папери я взяв у Томека.
— Он як! — скривився Журка. — Ти дешево відбувся.
— Можете самі його спитати.
— Спитати? Не вдавай із себе дурня. Ти ж знаєш, що хлопці втекли.
— Вони можуть знайтись, і навіть швидко.
— Ти знаєш, де вони?
— Звичайно.
— Де?.
— В старій цегельні, в Рудих Ямах. Ви б шукали їх до літа.
Виманити Томека і його товаришів із сховища було не дуже трудно. Хлопці в усьому цілком вірили Андрієві.
За півгодини Томек уже був перед нами в альтанці у «Пристані». Я в душі сміявся, стежачи за виразом обличчя Журки. Поручик намагався за всяку ціну надати обличчю приємного виразу, хоч його всього аж корчило від люті. Журка дійшов навіть до того, що хотів почастувати хлопця цигаркою, але цим тільки викликав у нього підозру. Я відчував, що Томек собі на умі.
— То, значить, колего, забуваємо про все, що було, і стаємо друзями? Як ти на це?
— Чудово, пане поручику, — відповів Томек, відводячи очі вбік.
— А що б ти. сказав, якби я взяв тебе на службу в міліцію? — Журка смикав свій довгий ніс.
— Що ви говорите зі мною, як з дитиною! — розсердився Томек. — Я ж знаю, що в міліцію приймають тільки дорослих.
Журка
— Ну добре, тоді давай поговоримо як чоловіки. Де ти знайшов ті папери, з яких робили голубів?
— Ви могли відразу спитати. Вони були сховані в шпаківні коло Берестової алеї.
— У шпаківні? — вигукнув Журка.
— Так.
— А чого тобі заманулося заглядати в шпаківню?
— Бо шпаки щороку прилітають сюди в березні. Але цього року вони щось підвели нас. Уже квітень, а їх усе ще нема. От ми з березня й заглядали туди щодня, чи не поселилися ще шпаки. Але їх не було. А у вівторок прибігає до мене Тереза і кричить: «Є, є!» Я побіг сам і заглянув. Аж то були зовсім не шпаки, а ті папери. Я приставив драбинку і відразу побачив щось біле. Я був страшенно сердитий: ну як же могли шпаки поселитися, коли вся шпаківня забита. Може, вони й прилітали, та побачили, що немає місця, і полетіли далі, правда ж?
— Ну добре, добре, — перебив його Журка. — Обкладинка теж була там?
— Була. Ми зробили з неї валюту.
— А з паперу голубів, так?
— Голубів і стріли, пане. Але там ще багато паперів лишилося…
Ми поспіхом рушили в Берестову алею. Справді, в шпаківні знайшли решту рукопису.
— Мені можна вже йти? — запитав Томек.
— Біжи!
Томек гукнув воєнний клич команчів і зник за поворотом.
— Дуже гарна казочка про шпаківню, — пробурмотів Журка, — але не думай, брате індієць, що ти пошив у дурні білого брата. Цікаво, що скаже про все це Тереза.
Терезу ми знайшли біля теплиці. Вона грала з подругами в класи. Ми відкликали її вбік. Дівчинка, здавалося, зовсім не злякалась і охоче взяла цукерки, які підсунув їй Журка.
— Слухай, дівчинко, це ти сказала Томекові, що прилетіли шпаки?
— Я, — Тереза, махаючи ногами, безтурботно трощила цукерки.
— Навіщо ти його обманула? Шпаків же немає.
— Я його не обманула, я справді думала, що шпаки прилетіли.
— Що це тобі спало на думку?
— Нічого, тільки це мене пан доктор Йонаш так обманув.
— Пан доктор Йонаш! — Журка намагався приховати збудження. — Що ж він тобі казав?
— Нічого не казав… Я… я тільки думала, що він годує шпаків.
— Чекай-но, це дуже цікаво. Ти матимеш велику коробку цукерок, тільки розкажи нам усе по порядку. Та як це було?
— Це було так. Хлопці почали обливатися водою…
— Як, після свята?
— Так, пане. Вони як почнуть, то обливаються цілий тиждень. Ще більше, ніж на свято. А цього року пан доктор Заплон дав Томекові водяний пістолет, і хлопці обливалися, як божевільні.. Я зовсім не могла вийти з дому, а коли нарешті вийшла, то вони ганялися за мною по всьому саду. От після обіду ми прийшли сюди з дівчатами і влаштували табір. Взяли собі ляльки і гралися, немовби ми втекли з своїми дітьми в пущу, рятуючись від дикунів. А для безпеки ми вартували по черзі біля стежки. І от, вартуючи, я й побачила, як пан доктор Йонаш годував шпаків.