«Привид» не може втекти
Шрифт:
А коли знову наповнили кухлі, Нетреба, який сидів навпроти Наталі, обернувся до лісу, прислухався.
– Хтось іде старою стежкою, – сказав він.
Наталя й собі прислухалась, але нічого не почула і тільки через кілька хвилин побачила, як, розсунувши гілки
Очевидно, на нього чекали, бо ні Лежнєв, ні Кулінич не здивувалися. Вітаючись із Наталею, Олійник поставив перед нею вигадливої форми пляшку з вином.
– Пробуйте, десертне закарпатське, – сказав він, – бо, я бачу, вас тільки горілкою частують.
Як зрозуміла Наталя, Олійник лише кілька годин тому прилетів у Сосновське. А перед тим був у закордонному відрядженні, і Олійника засипали питаннями. Він спершу відповідав, а далі підняв руки:
– Я, товариші, кепський оратор. Та й зарубіжного досвіду у мене мало. Про це вам краще міг би розповісти мій попутник, з яким я прилетів у Сосновське. Дуже цікава людина – один із керівників нашої військової розвідки. Правда, керівником він став недавно, а доти був безпосередньо на розвідувальній роботі. Понад тридцять років прожив за кордоном. Де тільки не побував!
– Чого ж ти не запросив його сюди? – якось по-особливому глянув на Олійника Лежнєв.
– Запросив. Але в Сосновському у нього є одна справа особистого характеру. Сподіваюся, що він її швидко залагодить і тоді неодмінно прийде.
– А як же він нас розшукає? – сама не знаючи чому, спитала Наталя.
– Він професійний розвідник, –
Вогнище пожерло всю зібрану ламань, і Наталя з Нетребою пішли по дрова. Заглибилися в ліс. Нетреба підняв великий розчахнутий сук, потягнув його до вогнища, а Наталя пішла далі.
Ноги тонули в килимі опалого листя. Жовте, коричневе, червонувате – воно м’яко шелестіло під ногами, немовби пошепки розповідало якусь таємницю. Цей довірливий шепіт і свіже осіннє повітря – навдивовижу чисте в лісі – навівали умиротворення, манили в прозору далечінь. І все-таки на душі у Наталі було неспокійно. Вона не могла зрозуміти, в чому річ, але якесь передчуття хвилювало її. Це передчуття не давало їй спокою вже кілька днів. А ось тепер воно цілком охопило її.
Наталя побачила повалену берізку. Взяла її за комель, потягла до вогнища. І тільки тут помітила, що відійшла од галявини досить далеко. Зупинилася відпочити. Дерево було важкувате. І раптом попереду, за низькорослими ялинами почула тиху розмову. Завмерла, впізнавши материн голос. Як могла опинитися тут мама? У грудях рвонулося й одразу ж завмерло, немовби перестало битися, серце. У просвіті між деревами вола побачила маму – невисоку, струнку, здалеку схожу на дівчину. Поруч неї ішов високий військовий.
Ось вони вийшли на галявину, де горіло багаття, і до Наталі долинули схвильовані голоси Кулінича та Лежнєва:
– Фріснер!
– Оскар!..